РАННІ ВЕРЛІБРИ

З поетичних збірок “Проповідь до магми” (1998), “На смерть “Кліо” (1998), “Спостереження” (1999), “Жовта імла” (2001)

* * *
де твої прозорі коні
на яких носився по роках
втомлених від твоєї впертості?

де твої прозорі коні
що топтали чорно-білу райдугу?
з копит сипалися потріскані зорі
пекли руки
натруджені від збирання втраченого

не оглядайся на збитий порох
бо побачиш
як
харапудяться загнані силуети

1993

* * *
ліниві ослики часу тягнули покривало ночі
сірі шинелі йшли на смерть
на лінії що ділить дві ідеї
від крові чорніє сніг
удосвіта зграя вороння проспіває
останній гімн переможених
ранкове сонце злякається пітьми
в яку сірі шинелі йшли на смерть

1993

 

* * *

Андрієві Яцюку

старовір стояв до кінця
його не приваблювала свідомість магнітофона
могли стерти пам’ять
могли стерти в пісок
та не могли стерти чаклунського суцвіття
яке шукали
ніби мисливські собаки звіра

1994

* * *
одній старенькій бабусі
набридло жити
вона пішла в поле
померла і розклалася

веселі дівчатка бігають у травах
веселі дівчатка співають
але жодна з них не розуміє
перспективи бабиного літа

1995

* * *
заворожено світили очима
ніяковіли перед порожньою
монументальністю
хихикали задоволено від створеного
(на околицях міста сірі тіла
ковтали кашель)
вином лоскотали свідомість
смакували камерну музику
живі інструменти плакали
проклинаючи їхнього бога
перед скульптурою навпочіпки
стояла
одурена молитва

1993

* * *
я посаджу для тебе
дерево тиші

там
де птахи не можуть нагидити а люди наслідити
де відмивають слізьми ніби бензином
заплямовану совість
де безголосся настільки неприродне
ніби скляніє час
розіб’єш
не врятуєшся

я посаджу для тебе
дерево тиші

1996

Рядки не про зайчика

за межами моєї голови
в якій шелестять сторінки минулих днів
наче сторінки прочитаних романів
про те що не варто залишатися на місці
про те що котивітер має заячого квитка
а потяги повертатимуть блудного сина додому
про те що в матері випадають зуби
про те що тебе нудять розумні оченята старанно
прикриті темними шторками окулярів
а ти вже сам не свій бо тебе так багато
проти тебе маленького з панельними мріями
й міжстінною вседозволеністю
що навіть люди за вікном виглядають магічними
про те що один тільки дідько знає котрий місяць
давишся чеканням
про те що шелестять сторінки
за межами моєї голови
Господи зроби їй ін’єкцію
щоб так стало добре аж сніг пішов угору
аж вода закам’яніла
вода що несе викрадає

1996

Замість прохання

легковажна
у глупу ніч падають люди
ти спокійно зважуєш на терезах
бурхливе море з сімейною світлиною

легковажна
адресуєш листа тривозі
сподіваючись що відповідь прилине
на золотому коні

над твоєю медитацією знущається
маленький і ніжний вандальчик
біда в тому що рядки тверезі
біда в тому що не хочеш бачити
як падають люди

легковажна
за ними треба спостерігати
раціональними очима
скинь із себе шкіру
стань їм сестрою

1995

* * *
скажіть їм
що дощу не буде
сьогодні земля перемішалася з небом
скажіть
це останнє
що їм слід запам’ятати
нехай погасять світло у своїх кімнатах
легше буде ковтати морок
навпомацки бавитися іграшками
я тато
ти мама
наше малятко
ведмедик і чайна ложечка
скажіть їм
законсервованим у стінах
під теплими ковдрами
у свіжій білизні
що небезпека пилюки і поту
це витівки літераторів
вікна можна сміливо відчинити
очі втопити в асфальті повітря
на якому небесні двірники
правлять останню панахиду
скажіть їм

1996

Моє замовлення

ластівко ластівко
нá тобі веснянки
дай мені білянки
щоб я відчув природу запаху води
щоб для мене був зрозумілий фарс
кришталевих походів птаства
у міста

пахнуть йодом
дистильовані дівчатка
заплітають коси у перуках

ластівко ластівко
нá тобі веснянки
не треба мені вже білянки
я цеглою при місяці оповитий
транспортом зацькований
лісами й ріками безмежно вагітний

ластівко ластівко
приведи мені сметанодівчину
з очима повними суниць
з волоссям повним зірок

1995

Нерозривне
О. Б.
1
давай продезінфікуємо наші мрії люба
в них слабенька імунна система

неприродні дощі залишають автографи
в нашій пам’яті
печаль твоя несправедлива
напівпромоклі вуглинки очей
ледь жевріють
поволі втрачають тепло
не треба плакати люба
бо сльози – зайва вологість
при пониженому тискові

2
цілуй мене люба
бо незабаром жовч опанує твої думки

ти грієшся домашнім огнем
ти ховаєшся за старанно випраними скатертинами
з хлібом і сіллю

відпрасований спокій
зберігає думки про благополуччя

цілуй мене люба
поки в мене заплющені очі

3
я зрадив тебе люба
дощі змили з мене залишки твоєї присутності

і я відчув себе декоративною рослиною
у скляній колбі
не треба думати що я заховався
ні
я оберігаю тебе люба
від свого естетичного бруду
моя зрада
твій порятунок

1995

Нічна новела

ми будемо разом на тлі фрагментів осені за вікном вузлом рук пов’язані спаяні червоними очима маленьких нічних надій коли сплять котики і мишки ностальгійних уяв якими ти судомно бавилася не підозрюючи що за дверима безголоссям відкритих ротів творять напружену тишу це ілюстрації до твоїх прозорих стін до яких липнуть чужі пальці до яких припадають гумові обличчя народжуючи ввічливі посмішки групові портрети без рамок раптом стукають у двері намацують клямку секунда друга приготуйся для створення присутності приготуйся для створення відсутності приготуйся для дотику приготуйся для подиху плечі твої пройме жаром і холодом сміхом і смородом кілька кроків до зречення секунда друга сльози твої занадто байдужі рухи твої занадто сміливі лезо місяця занадто принадливе що гріє холодним блиском впізнай мене впізнай мене в темряві

1996

Любов постколоніальна

коли я з тобою на самоті
відчуваю як прокидається в мені
давня інвалідність
не тому що ми в комбінезонах етики
чи в трусиках пристойності
біда
з моєї голови витікає свідомість
хоча довкола весняно й урочисто
свіжі пиріжки по сорок копійок
свіжі щічки усміхнені очі
і долоні блукають на рельєфі тіла
і губи цілі й теплі
і голова наче трилітрова банка
викликає повагу своїм виглядом
ще поки сусіди вітаються між собою
ще поки цвяхи на долонях не стали сережками
а виспана жіночка
годує синочка
бутербродиком маленької любові

1996

Спроба ніжності

1
звірятко твого неспокою тремтить
я завжди готовий його приголубити

в очах прохання бути відвертим
я боюся вести тебе до безодні
злегковажиш і кинешся

там немає мого голосу
тільки привид болю
тільки сльози докору
гнітюча самотність

2
мріяв сховатися у твоїх очах
коли монахом блукав мій неспокій

тривогу вселяють думки
про кінець невідомого

коли я кудись зникну
ти зможеш мене знайти
у таблиці менделєєва

1995

Ненаписана картина

Катастрофічно самотній панні з третього поверху

метелик у маленькій кімнаті боїться гарячого дихання ледь торкається крильцями губ по тілу бігають неслухняні мурашки за цей вечір дозволили собі дуже багато зазирнули в її таємницю де тремтливий простір самотності зігрій його своїм забуттям яке охопило чорною вуаллю місто тіла мешканці чекають на теплі й ніжні пасати дивляться внутрішній телевізор де губи ніколи не розлучаються де жінки пишуть вірші про тіло без кості або дивляться у дзеркало а в бездонних печерах природа ховає дитячу недосяжність ми маємо лише видимість природи лише чуттєвість і присутність та прийде неждано зима волого-гаряча торкнеться твого тіла нечутними пальцями залишить сліди білі-білі що стікають сюжетами твоїх мрій і несуть у собі сенс вечірнього спалаху

1996

Послання до Пізонів
Про поезію

поезія це таємнича стихія що не потребує законів і обмежень буль промовив франко вона несподівано народжується вона подібна до жінки під час пологів до жінки під час місячних пук сказав євшан до жінки під час евакуації буль буль промовив франко вона сама в собі сама по собі ніби вітерець що гойдає повішених на гілляці діточок наділена свідомістю осмислення чогось пук пук сказав євшан вона безнадійна ніби побиті окуляри безпідставна ніби сніг який падає на ніс жирмунського поезія це хрест поезія це баняк буль промовив франко поезія це пісня пук сказав євшан вона тремтить як желатин гуде ніби турбіна вона ноги вона зуби зламана цяцька крововилив у мозок
поезія буль
поезія пук
поезія буль
поезія пук

1997

Слова і пам’ять

бо ніколи не скажеш того що знаєш
бо кволі слова твої
що проросли крізь тебе й твій час
з потрісканого ґрунту пам’яті
де завше незатишно
а тобі здавалося
що земля мовчить
заніміла під непорушним сонцем
мовчить
спостерігаючи за горішнім галасом
панночок у веснянках і бантиках
за набридливим шумом
людської механіки
де в нічній каві й сльозах
шукають відпочинок
де Отче наш непомітний ремонт психіки
бо ніколи не скажеш того що знаєш
бо очі бачать те що їм призначено
бо руками охопиш те що зможеш
бо словами проженеш те
що хотів утримати
а тобі здавалося
що земля мовчить
ніби таємне прокляття
потойбіч якого сподіваєшся
знайти собі спокій
та слова викрадають його
проростаючи крізь тебе

1998

Наслідування тиші

Оленці
1
я починаю понеділок
з твоїми важкими очима
з яких течуть каламутні потоки
виснажених днів і ночей
підхоплюють мене
несуть несуть
поглинають
тільки набряклий труп
мого мовчання на поверхні

2
потойбіч затишку
ти вела мене ніби сліпця
що довірився
тільки ноги мої несміливо ступали
коли провалювалися в тиші
коли ми канули в безоднях
наших відвертих очей
гукаючи страхом одне одному

3
треба мовчати
бо тоді ми почуємо
як хоче початися наш син
бо тоді вбережемо його
від злих людей
що язиками
перемивають кісточки нашої любові
потім відхаркують
на сліди наших поглядів
і починають знову

4
знову ридати мовчанкою
дивлячись на холодну кров
що тече з очей твоїх
якої ти не бачиш
ангеле мій тихий
з дитячими насупленими вустами
я не зумів стати годинником
бо день і ніч існують за нашими дверима
де зранку снідають
слухаючи новини
а ввечері позіхають над газетами
і непрохано провалюються в нашу байдужість

5
чорним снігом твого волосся
я зранку вмивався
розплющував очі
аби тебе не бачити
однак знову сліпнув
коли ти в гарячих долонях
тримала пригорщі моїх сонних слів
вони поволі вмирали
бо за стінами вовтузилося
пискляве пхинькання

6
стривожена
чи відчуваєш як ми холонемо
ніби серця наші працюють від струму
як іще нам любити
нашу сумну любов
неспокійну
коли розрізають мотуззя наших рук
коли наші очі закапують отрутою посмішок
в зимовому місті без снігу
де ґумові мешканці
вчать нас рости

1998

Випадковість

оті рештки електричного дощу жевріють
ми наче непомітні пігмеї
тулимося під сирими будинками
посіявши тіні
що давно з нас кепкують
злетівшись докупи
мають силу боротися зі світлом
аби стати силуетом і пізнати ворогів у вікнах
які безпристрасні
наче діти на похороні
лише пальчик колупається в носі
а кволий бог
споглядає темінь зі свого вікна
й нудиться думкою
що спіраль голови перегорить
тільки під ранок

1996

Нотатки інопланетянина

у придавлених страхом
зранку знову кидали каміння
кидали спокійно
наче робили давню справу
до якої звикли і яка їм набридла

я заховався за шпилем одного костьолу
і все бачив
………………………..

каміння падало в безодні
їхніх стражденних очей
гепалося об днище
і в тремтливому безладі
оживали натягнуті струни їхнього божевілля

їх відлуння пам’ятаю досі
воно мене втомлює
……………………………

я бачив як прокидаються
байдужі мешканці їхнього мозку
паралізовані
павутинням марення і забуття
………………………………

придавлені страхом падали і навколішки
цілували землю
певно
відчували свою р о с л и н н і с т ь
і минучість
справді з незбагненним біологічним зойком
вони цілували землю і вигукували
нам варто молитися господи
…………………………….

вони залишали на землі рани
…………………………….
раптом я помітив народження світла
в кожній із голів які наче ліхтарі
заляпані болотом
я бачив світло

придавлені страхом поволі оживали
зі своїх чорних комбінезонів
діставали всохлі серця

сльози текли їхніми побожними обличчями
…………………………………..

а потім прийшла піщана осінь
і на сірій бруківці
я побачив
маленьку жабку їхньої смерті

1995–1997

Рафаїл Гатлодей

Він покидає їх
в час болю їхнього,
перед лицем смерті їхньої
покидає.

Ані жіночі голосіння
в переддень судоми і пологів,
серед руїн і піщаного пустирища,
ані осиротілі вікна батьківської домівки,
ані пожовклі обличчя непохованих друзів
не стримують його.

Він покидає їх,
бо від речей, в які вони вірили,
можна збожеволіти,
бо від мрії, яку вони виношували,
можна стати примарою –
незримо проникати в інших
і пити їхні серця.

Щопрозріння
посивілі ранкові очі
бажають смерті для сонця
аби не бачити дня,
аби не бачити дитячих останків,
над якими плачуть білоголові молоді батьки,
а жінки виривають собі волосся.

Покидає –
в передчутті великого внутрішнього миру,
де богопізнання можливе без електрики,
де прозорі людські обличчя,
опромінені блаженним спокоєм,
обернені до горизонту.
Там розливається сліпучо-біла пелена,
манить до себе звільнені душі.

1999

Голосіївські спостереження

Дружині Наталі

1
засни зі мною
зранку знову гімнастика
вправи для Божого споглядання
і віри в те що дихаємо
в атмосфері сполоханих днів
які з’юрмилися сірими отарами
за єдиним вікном на захід

щодоби незримі мурашки надії
невиразною цівкою
течуть до львівських друзів
і готичного кам’яного спокою
де наші кроки ніколи не лунали разом
а руки не зливалися

2
згадаймо
покинуті домівки
де невпинно підростає
бліде дитятко старості
бігає за батьками
вимагає уваги

згадаймо
провінційні хвилини смутку
який виводив скоцюрбленими пальцями
лютневі листи
з єдиним бажанням розмовляти зі світом
не мовою телеграфів і телефонів
а розпуклим серцем

і бути сприйнятим
бо тоді повіриш у свою присутність
серед міґреневого каркання ворон
які періодично нагадують про пори року
і зайву хронологію

3
чи насмілишся коли-небудь
плакати задля спокою
він ходить за нашими дверима
озивається сусідським реготом
реготом людського виснаження
яке дрімає в душах
з часів Сенеки
яке дихає осінньою вологою
а в години розпуки
озивається скорботними голосами
прозорої пам’яті
зранку
коли нам зостається тільки спати
в інертній речовині дощів і нудьги

1998

Лист на Захід

ти не бачиш
у холодній мряці ціпеніє стара фортеця
і щовечора над нею розтікається червона пляма

пригадую ти казала
тут від людей відпочиває
мовчання

сухотник тимофій помер
його фортепіано мені тепер не заважає
пригадуєш як він частував тебе яблуками
шкода бідолаху

ти пишеш
у твоєму місті триває бабине літо
почастішали випадки самогубства
у парковому озері стоїть свята прозорість води
о цій порі вона повинна безнадійно потемніти
це мені нагадує пейзажну ідилію
із кінофільмів про невиліковно хворих

чому ти мовчиш ув останніх листах
їх німота подібна до душевно хворих днів
які спокійні як світлини на могилах

тобі вже відрізали ногу

1998

Слово до св. Августина

1
де сиві надії в тихій скорботі поховані
де блаженні вбогі духом відходять
а проміння їхніх смертей
поглинає абсолютно чорне тіло Господа
у терпкому мовчанні протікають їхні вчинки
Августине

бо ніколи не усвідомлювали що існують
бо ніколи не бачили як минають
із колисковими й молитвами
зі стусанами солдатів і ласкою єпископів
минають
попередньо заплановані
а пізніше прийняті
per se
без можливості бачити
своє існування в свічадах віри
вічною смертю заспокоєні
вічною невідомістю проникнуті
чи бачив ти їх
Августине

чи потрібен їм час
запитаєш
чи потрібен їм час
із голодними немовлятами на руках
із батьками яким розпороли животи
із собаками що гризуть людські кістяки
чи потрібен їм час
із божевільними очима
перед олтарями Господніми
серед пустирища проклятої пам’яті
градом Божим придавлені
чи потрібен

це вічний початок людського завершення
де галасують щасливі дівчатка
із висохлими очима нещасної Лукреції
із вгодованими юнаками
в яких кипить кров Пелагія
тьма поглинає їх
бо не вірили

2
так і не знатимуть
Богом поділені
на прокляття і святість приречені
що їхні дороги
це той самий шлях тільки врізнобіч
де в силі своїй протилежності однакові
де світло й темрява
наче сестри які посварилися
проте вічно разом
бо одна одну виокремлюють і підносять

чи бачиш Августине
як вони обирають свою дорогу
по якій навчатимуть ходити дітей
по чорному або по білому
але все що посередині
лукавість підступна мінлива
яка нечувано розростається
гепає кулаками до граду Божого
лякаючи янголів
одягаючись у праведних і проклятих
Словом пестить і лякає

чи проб’ється до них
через їхні чорні постаті
блаженне проміння істини
що відродиться хоралами чистої совісті
хоралами
які здатні линути за межі дійсного
де пам’ять тих хто співає
розчиняється як хмара
а голоси їхні льодом покриваються

чи долітає дзвін їх до тебе
Августине

1998

* * *
Різдво і холодна кімната.
Ти надто довго йшов до своєї самоти,
бо голова в приморозках і помітно мружишся.

Сповідуєшся у снах, коли із туманного отвору
серед темряви
до тебе виходить чорна постать Німоти.

Вона кладе тобі на голову долоню, і ти відчуваєш,
як із неї витікає холодний страх, наповнює тебе,
вище і вище,
серце калатає притьма.
І гаряче себе заспокоюєш:
цього ніяк не може бути,
це тільки недолугий сон.

1999

Ситуації

1
Худюща плоть місяця заходить у річку.
З будинків віє теплим спокоєм.
Чорний вітер викрадає голос приреченого юнака
із прірви провулків,
вороння насміхається над віком машини.

Жінки купаються, туляться сніжними грудьми до місяця.
Їхні невиношені діти
вчаться плакати, а чоловіки вмирають у лікарнях
і під трамваями.

2
На площі під вечір несуть сонце, багряними змійками
воно пестить шкіру дівчаток.
Собака померлого виє на спини міщан,
які фотографують сяйво.

На балконі сивий чоловік,
він відламує в ляльки кінцівки і кидає псові.

3
Ти носиш у кишені пісковий годинник.
Люди купують квіти
і ходять до театру, їдять морозиво
і читають книги про Наполеона.

Жовті сутінки вливаються в їхні очниці.
На ранок
їздить транспорт
і виходять газети з інформацією
про війни та землетруси.

Ти не маєш часу на все це,
бо носиш у кишені пісковий годинник.

4
Маленька дівчинка дарує тобі кульбабу. Ти бачиш,
що вона подібна до своєї пишногрудої матері.

Цієї миті на автомобілі розбивається дівчина.
І ти розумієш:
час – це також дерево,
яке вчасно звільняється від листя.

5
О дев’ятій ранку до тебе заходить подруга,
у неї зламана рука в ґіпсі.
Ти згадуєш, як їхав недавно у метро
і годував хлібом чиюсь козу.

Дівчина хоче з тобою кохатися,
вона закриває штори і вимикає радіо,
а ти думаєш, що у метро безпечніше і затишніше.

6
На похороні ти відчував, як божевільно пахнуть квіти.
Обличчя померлого схоже на айву.
З днем народження
тебе привітала телеграмою кохана.
Їй уже викинули яєчники.
Ти щодня дивишся на своє відображення
в парковому озері.

Її завтра привезуть.
Квіткарка сказала, що в тебе, певно, жовтуха.

7
Вчора тебе копнули з роботи.
Цілу ніч ти блукав багряним,
нічним містом. Міліціонер перевірив твої документи,
ти знову відчув себе громадянином.

1999

На смерть Рафаеля Альберті

закриваєш прірву років які каламутним потоком
відносили долі мільйонів долі прийдешніх
через сльози і кров
через молитви й цитати із маркса
через випари смерті волого-туманні
за якими тремтять немв у воді пейзажі хіменеса і лорки
де сміються циганки іспанки
де в грайливому світлі ранковому посмішки діток
зустрічають пробудження сонних батьків

закриваєш
мовчанням
обірваним жалем
закриваєш немов старожил скорботне обличчя
руками важкими від ноші віків
закриваєш
над згарищем рідного селища над тишею карми
над хлібом гірким від ридання
над господом що давно вже не з нами

2000

* * *
у синьому диму
де гойдається осіннє листя
і не падає
нестерпно важко заплющувати очі
бачиш обриси міста-привида
ледве зримі лінії будинків
ледве помітну дорогу під ногами

не знаю куди мені йти
боюся ступити крок

і з’являються невиразні обличчя
людей веселих і сумних
великих і маленьких

і виростає раптом літній театр
великий до неба
зграї голубів наповнюють тишу воркотінням
простягаєш вгору руки
а вони летять крізь них наче крізь дим
хто ж я такий
запитуєш у синього диму

2000