СТРАХ ПЕРЕД ПОЕЗІЄЮ

Щодо поезії, то вже багато років поспіль відчуваю своєрідне заціпеніння: наче під впливом внутрішнього досвіду в мені концентруються, наростають енергійні сили, яким бракує поки поштовху для виверження та нового початку поезії. Відтак тільки зараз мене все більше переконує своєю правдивістю теза Рільке, що поезія – це досвід, довгий, тривалий стан внутрішнього почування, котре може бути не скоро готовим до творчості.

Ця теза важлива лише в тому випадку, коли автор до своїх текстів ставиться не до як «продукції», яку він має перманентно постачати аудиторії та шанувальникам, а як до народжень, які постають самі по собі, без графіків та планувань, народжень, які мусять мати на це серйозні внутрішні підстави та колізії.

Таке враження, що ті слова, якими користуюся в поезії, щодалі стають неповоротними, нерухомими, застиглими, все далі втрачають колір, звук. З кожним роком я все більше боюся мови, я не володію нею, вона перетворюється на «будівельний матеріал» і від цього стає страшно. Можливо, також і інше: я надто мало дивлюся на світ, на його мінливі образи, предмети, надто мало переймаюся тим, що миготить перед очима. Смислове в мене домінує над візуальним, а для поетичної творчості – це велика небезпека, вірніше, недолік, оскільки візуальне має ніби «виштовхувати» смислове як даність, а не як закладену «програму», «смисл» чи «ідеологію».

2002 (З книги “Письмо з околиці”, 2010)