ПОПУЛІЗМ І ПОЛІТИЧНА ОБІЦЯНКА

Posted on Updated on

nerivnistj_1

Непопулярні кроки завжди потрібно компенсувати тими чи іншими обіцянками та не менш солодкими рішеннями. З етико-філософської точки зору, політична обіцянка завжди є споживацькою, отже її природа – маніпулятивна, проте її відсутність зробить неможливим електоральний вибір як такий, адже за «ніщо» навряд чи можливо голосувати.

1. Тиражування популізму

Ще Вальтер Беньямін в есеї «Мистецький твір у добу свого технічного відтворення» (1936) помітив, що репродукція (процес вироблення безлічі копій) набуває нових функцій, ніж власне продукування, – зокрема, інформаційних. Оскільки масштаби споживання суспільством наслідків репродукції значні й нестатичні, вона причетна до формування масової свідомості, отже, здатна до її ідеологічного (естетичного, смислового, візуального) корегування. Ми вже звикли до так званих товарних потоків культурної глобалізації чи, точніше, глобальних систем, які щодня на нас впливають, зокрема й на формування нових поколінь. Наслідком цього постає незворотне «затирання» реґіональних, етнічних, культурних контурів автентичності.

Однак, питання постає не в тому, щоб бути відкритими чи закритими до світових віянь, а в тому, через які механізми чи в якій якості подібні віяння проникають у соціум і – як наслідок – які процеси вони здатні породити. Мені здається, що спостереження Беньяміна про репродукцію – це також серйозний ключ до розуміння формування механізмів влади, зокрема її маніпулювання масовою свідомістю. Тобто я зважуся перенести досвід «естетичних» спостережень Беньяміна на політичні та суспільні процеси.

Спробую це назвати тиражуванням популізму владою, що, як показує досвід багатьох ліберально-демократичних, перехідних і навіть авторитарних країн, поки залишається основною інформаційною стратегією будь-якого стилю адміністрування. Непопулярні кроки завжди потрібно компенсувати тими чи іншими обіцянками та не менш солодкими рішеннями. З етико-філософської точки зору, політична обіцянка завжди є споживацькою, отже її природа – маніпулятивна, проте її відсутність зробить неможливим електоральний вибір як такий, адже за «ніщо» навряд чи можливо голосувати.

2. Крах правових декларацій

Однак виведення тих чи інших норм (соціальних, суспільних, політичних) з наявних соціальних потреб, скажімо, Карл-Отто Апель справедливо називав хибними (до речі, це основна ідеологічна платформа соціальної політики в перехідних країнах). З цими ж міркуваннями він опонує Джону Сьорлу, який пробував спростувати засобами мовно-аналітичної філософії критику «натуралістичної помилки» (naturalistic fallacy), намагаючись у своїй теорії мовленнєвих актів логічним шляхом вивести норми з «інституційних фактів», репрезентованими мовленнєвими актами – такими, наприклад, як обіцянка [Апель, 2009: с. 32].

Навіть якщо й погодитися щодо природного статусу обіцянки (властивого людській свідомості), то її трансформація від «природної даності» людини в технологію управління та маніпулювання масовою свідомістю рано чи пізно стає спокусою. Хвиля розчарувань у сучасних політиках, незалежно від того, чи це відбувається у США, Франції, Росії чи в інших далеко не ліберально-демократичних країнах, якраз є різновидами протесту, спрямованого проти політики на популістських засадах, політики, яка експлуатує реалістичну поетику, як це у свій час робив (ставлю наголос!) – модерний фашизм.

Це ще помітив Умберто Еко, коли стверджував, що в нашому найближчому майбутньому перспектива якісного популізму – це телебачення або електронна мережа «Інтернет», які здатні подати емоційну реакцію відбірної групи громадян як «судження народу» [Эко, 2000: с. 77].

Втім, є один момент, який стосується не лише емоційної реакції соціуму, його політичної консолідації, активності чи навпаки спаду й апатії. Популізм криється в самих правових «скрижалях історії» (Декларація прав людини, Конституція, інші важливі документи, що гарантують свободу людини).

Ці документи створювалися загалом у модерних умовах, коли було зрозумілим їхнє референтне (політичне, соціальне) середовище, або ж те, яким воно має бути в ідеалі. В умовах віртуалізації посткласичного світу, телевізійного реагування на проблеми, коли, скажімо, соціальний пейзаж усе більше нагадує краєвид після битви, який щоразу доводиться в різних місцях екстрено «покращувати» різними флеш-мобами від чиновників, а відтак знову й знову перекидатися на нові «гарячі точки», «аврали», «аварії», «катастрофи». Вже навряд чи відомо, де міститься територія соціального, якою є її конфігурація.

Соціальне перетворилося в мандрівного привида, який скрізь і ніде водночас, який розфокусований, десубстантивований. Щось подібне відбувається і з правами людини. Саме з таких міркувань класичні правові приписи та постулати, включно з основними статтями Конституції, які базуються на основоположних загальнолюдських документах про свободи, виглядають сукупністю «обіцянок», які за теперішнього стану речей – із реалістичних міркувань – вже є неможливими щодо виконання.

Тому з точки зору пізнання закони – це певна імітація Блага в тому чи іншому конкретному випадку [Делез, 2002, с. 49]. Джеймісон до подібної теми зазначав, що думати про Конституцію Сполучених Штатів як про «обіцянку»… означає прийняти таку перспективу, з якої сила інституцій (та Альтюсерових «ідеологічних державних апаратів») здається невидимою [Джеймісон, 2008: с. 257].

Один мій приятель-політтехнолог у таких випадках жартома любить повторювати: чим більший у країні розгардіяш, тим частіше люблять згадувати про Конституцію та права людини. Як не як, запит на подібну риторику як ніколи є актуальним і навіть невротичним. У посттоталітарних умовах – і це справді постмодерне дійство – цей запит, як і громадянський протест, євроінтеграція, вступ до НАТО, зелений рух, або ж навпаки – модернізаційний авторитаризм («сильна рука»), комуністична чи імперська ностальгія – також стають вагомим символічним товаром, із якого політичний клас робить програмно-ідеологічну пропозицію споживачу-електорату, спекулюючи на його ціннісно-смислових установках.

Ринок політичної риторики розподілений не згірш від ринку туалетного паперу, навіть так званий тотальний протест проти теперішнього стану – «спланованого хаосу», чітко контрольованого посттоталітарним політикумом, і його можуть розіграти, як банальну та чергову більярдну партію. Сумне підтвердження цьому – протест українських підприємців наприкінці 2010 року, що виступали проти введення нового авторитарного за духом Податкового кодексу, однак яких влада брутально обіграла.

3. Структуральна некомпетентність політичного класу

На початку ХХІ століття влада перестала бути модною, їй недовіряють, діють наперекір їй, зрештою, її зневажають, і будь-які моменти співпраці називають інваріантом колабораціонізму. В такому розумінні, політичний клас – це окупант, який захоплює владу заради доступу до ресурсів. Нові цивілізаційні ризики, нові суспільні зміни, які не вписуються у зрозумілу логіку речей та відому раніше картину світу, лише посилюють такі настрої і загальне падіння інституційної довіри.

Реально демократичний світ вступив у затяжну епоху «поганих» прем’єрів і президентів, політичні рейтинги яких оптимістичними були лише на початку їхніх виборчих кампаній. У Франції ненавиділи своїх очільників, в Італії – своїх, Великобританія недовіряє своєму уряду. В авторитарній Росії, попри переконливу більшість симпатиків жорсткого кремлівського адміністрування, все більше зростає суспільна конфронтація.

Перелік країн, незалежно від характеру політичної системи та стилю влади, можна продовжувати безкінечно. Це означає, що влада – державний апарат з усіма адміністративними, правовими та силовими підрозділами – вже нездатна реагувати на проблеми без каральних санкцій, шантажу, тиску чи силових експедицій проти суспільства, зокрема у вигляді соціальних (трудових, пенсійних, екологічних, адміністративних, територіальних) «реформ», а також «оптимізації» податкових правил чи регуляторної політики загалом.

Парадоксально, але єдиним її порятунком є принцип кругової поруки, який і постає справжньою її ідеологією, ієрархією, дисципліною, цементуючою сумішшю. Це ще, звісно, розкусив Маркс, коли у роботі «До критики геґелівської філософії права» (1843) говорив, що ієрархія карає чиновника, оскільки він згрішив проти ієрархії чи оскільки він здійснює такий гріх, який ієрархії непотрібний, але вона бере його під свій захист кожного разу, коли сама ієрархія здійснює гріх [Маркс, 1955: с. 278].

В умовах соціальної нерівності (особливо в проблемних суспільствах) лише така «легітимна беззаконність» – і це не абсурд, а така собі «патафізика» (Дельоз) сучасної постколоніальної чи пострадянської держави – наділена реальними громадянськими та політичними правами, вона, фактично, і постає сприятливим кліматом чи «сірою зоною» для непідконтрольної суспільству діяльності влади.

Це, звісно, натяк на аншлюс влади та олігархії, від якого число людей, позбавлених власності, прав і статків, тільки зростає. Ще трохи Маркса: індивіди, «позбавлені будь-якої власності, і є станом безпосередньої праці, конкретної праці, меншою мірою є станом у громадянському суспільстві, ніж тим ґрунтом, на якому перебувають і рухаються його кола. Дійсним прошарком, в якому співпадають громадянське та політичне становище, є лише прошарок членів урядової влади» [Маркс, 1955: с. 311].

Влада та державний апарат сьогодні здатні лише маскуватися, але не вирішувати проблеми, породжені глобальними змінами. Держава переживає агонію, її органи болять, як старечі кістки на зміну погоди. Вона гарчить на неслухняний і молодший від себе час соціуму, який їй видається незрозумілим і бешкетним, вона прагне його втихомирювати своїми кволими та анахронічними методами, то вдаючись до порожньої, пафосної та безмістовної соціальної риторики, то до істеричного та брутального тиску на «неслухняні» сегменти.

Вона не оперує стратегіями, які би могли реагувати на нові виклики, оскільки послуговується старими догмами, або схильними до централізму в дусі соціалізму чи авторитаризму, або ж спускає процеси на саморозвиток, прикриваючись гаслами вільного ринку та його «невидимої» руки в дусі економічного лібералізму ХІХ століття, забуваючи, що макроекономічний світ і найменші катаклізми фронтально зачіпають регіональні економіки із різним рівнем розвитку.

Вона – немов вклякле немовля, що боїться навколишнього непрогнозованого світу; адже вибухи кризи у світовій економіці – це також філіппінське цунамі, яке неждано прийде з моря і все потрощить на своєму шляху. Влада не здатна вести себе адекватно в час «лихоліть». Я ще ніде не спостерігав, щоб влада прийняла достойно свій «кінець», приблизно так само, як музиканти на палубі лайнера «Титанік» із однойменного фільму 1997 року Джеймса Кемерона. Це було би романтично!

Згадується дотепне у своїй правдивості спостереження: якою би не була його особиста компетентність, професійний політик, що відповідав іміджеві старої моделі, сьогодні намагається стати структурально некомпетентним [Дерріда, 2000: с. 143]. Хіба ми знаємо політиків нестарої моделі, тобто тих, кого з гордістю можна назвати новаторами?

Одне слово – державний апарат уже давно перетворився на пожежну команду, яка лише й чекає, коли вкотре загориться червона лампочка тривоги, щоб телевізійно заметушитися, але нічого насправді не робити. Тому будь-які вимоги щодо ефективності апарату держави, навіть реальної політики чи соціальної влади повинні враховувати, передусім, те, що це речі, які невпинно трансформуються. Вони не піддаються статичним моделям опису, якими зазвичай зручно послуговуватися, особливо вибудовувати на них красиві, зрозумілі та доступні для пересічних прошарків суспільства риторичні фігури та обіцянки у вигляді привабливих образних футурологічних перспектив під час виборів.

4.Приватне – останній бастіон

Якщо зважити на класичне спостереження, що наш світ дедалі втрачає смисл, натомість переповнюється потоками інформації, то насильство політичної обіцянки полягає в тому, що вона загострює бажання смислу – це чітке уявне бачення кращого життя, перетворюючи його в масовий психоз.

Зрештою, це насильство здійснюється не лише з боку політичних партій, політичних кандидатів і їхніх програм, а й з боку реклами та медіа, телебачення та шоу, котрі загострюють бажання кращого життя прямими й непрямими обіцянками та наочностями, картинами й прогнозами альтернативного «кращого», яке, проте, ніяк не настає. Це моторошно нагадує середньовічні часи – з їхніми стихійно-міленарними, люмпенсько-сектанськими проектами порятунку людини.

Відтак, ми стаємо заручниками колективної комунікації та колективної дії, чітко регламентованої механізмом вибору між привабливою чи непривабливою риторикою, між привабливою чи непривабливою моделлю обіцянки та обіцяної соціальної картини як чіткого політтехнологічного уявлення. Краще, яке обирають громадяни і за яке так гаряче дискутують зі своїми опонентами, – це всього лише один із програмно-ідеологічних кліпів, гіперболізований еквівалент їхніх мрій, надій, фантазій, поданих технічними засобами як відсторонений об’єкт альтернативної реальності. Це призводить до стадії хронічного неврозу, позаяк є завжди нереалізоване бажання.

Ще один момент. Найбільшою помилкою в умовах глобалізації є ототожнення модальності управління – як панацеї від усіх хвороб – із модальністю винятково державною. Це типова вада так званих перехідних суспільств, що недавно отримали державний суверенітет і в яких ціннісно-смисловий статус держави залишається домінуючим над, скажімо, суспільством чи громадою. Спотворене уявлення про функцію сучасної держави в постколоніальних суспільствах має задавнене походження.

В недержавних народів держава постає найвищою стадією колективних цінностей – те, за що боролися попередні покоління і за що зобов’язані боротися покоління наступні. Іншими словами, сенс її існування ніби відсуває на другий план інші сенси: громадянську свободу, приватне, щастя, матеріальні блага. Цей романтичний етатизм проголошує державу єдиним серйозним чинником, від якого залежать якісні зміни в житті людини та суспільства.

Практика показує, що насправді ринкова, комунітарна чи корпоративна модальність має більше значення для людини, ніж власне державна. Не вболівання за ефективного менеджера, тобто не персоніфікована політика, яка у вигляді телегінічного політика з гарними манерами нібито наведе лад усюди і збудує золоті гори, а фраґментація влади уряду, фраґментація влади опозиції, фраґментація влади соціальних рухів. Фраґментація, як територія можливого та реального впливу навіть пересічного індивіда на дуже чітку й конкретну функціональну ділянку (наприклад, облаштування своєї вулиці, кварталу). Фраґментація, звісно ж, як протидія тотальності. Адже на загальне навряд чи можливо ефективно впливати.

Тому найбільш політичним принципом для людини ХХІ століття є не парламент чи уряд як крихкі та нестабільні адміністративні та політико-правові «утворення», що під натиском нових і нових викликів можуть легко втратити легітимність, і не химерні політичні партії, ідеологічні та програмні документи яких навряд чи здатні відобразити прискорені зміни в соціумі й світі. Єдиним виявом цього політичного принципу в теперішніх цивілізаційних умовах є приватне – домівка, під’їзд, будинок, вулиця, містечко – ті місця, де реально та постійно протікає наше життя, де ми безпосередньо зацікавлені в добробуті й безпеці, де контакт із найменшою загрозою чи несподіванкою відчувається особливо загострено.

Однак і тут криється серйозна політична пастка – це анексія бренду «суспільної безпеки» через відповідну риторику з боку влади та провладних політичних сил. Цю небезпеку ще помітив згадуваний Бауман, зауваживши, що коли вся увага на місцях фокусується на «безпеці середовища» і всіх реальних або нереальних питаннях, які випливають звідси, тоді досягається те, чого саме хочуть від національних урядів «ринкові сили», які нині діють у глобальному світі. «У цьому світі урядам суверенних держав фактично відводиться роль гіпертрофованих поліцейських дільниць; кількість і гарна підготовка поліцейських патрулів, які очищають вулиці від старців, жебраків і злодюжок… Виконання роботи поліцейського – це краще (а можливо, і єдине), що уряд держави може зробити, щоб переконати «мандрівний капітал» вкласти кошти в добробут своїх громадян» [Бауман, 2008: с. 96].

Ще однією стороною медалі – і це вже пострадянський політичний велосипед – таку тактику можна «непримітно» застосовувати й у вигляді зачистки опонентів, адже популістське гасло «наведемо лад», який позиціонують сили з іміджем «сильної руки», – воно дуже абстрактне і може означати що завгодно, включно з розбудовою мережі концтаборів, як це було за Гітлера. Це як в одному анекдоті, коли держава нагадує взаємини китів і планктона, а планктон, звісно, змушують гордитися природою системи травлення китів. Громадяни постколоніальних держав на кшталт України на кожних виборах із обуренням голосують проти свого «планктонізму», але потрапляють у пащеки тих же китів.

Абстрактна «безпроблемна» державна риторика про злагоду й добробут чи нові робочі місця не лише вражена фундаменталізмом популізму, а й приречена на нього бодай тому, що реалізувати таку політику можливо лише всупереч її риториці, тобто шляхом непопулярних кроків, а значить через політичне самогубство. Це можна проілюструвати на прикладі перехідних країн, зокрема нехіттю одних урядів, що почуваються невпевнено, здійснювати інфраструктурну розбудову чи реформи, позаяк їхньою діяльністю, їхньою «стадією роботи» можуть скористатися опоненти, що здатні прийти до влади і перебрати вінки слави.

Дотепно, як в одній із країн декілька урядів будували центральний стадіон під чемпіонат із футболу, однак перші уряди розуміли, що цього чемпіонату не застануть, тому особливо не напружувалися, оскільки всі лаври отримають ті уряди, які будуть на фініші процесу. Приблизно подібне було з будуванням Собору св. Петра (Basilica di San Pietro) у Римі. Будівництво та перепланування, що затягнулися на декілька століть, поглинуло з собою цілу купу імен архітекторів (за винятком титанів Донато Браманте, Рафаеля, Мікеланджело та інших).

Власне під таким кутом зору можна розглядати функціональність державного апарату, особливо в перехідних країнах із «хронічними» проблемами та з «розладнаним» законодавством і стилями управління. І політики, які отримали владу, своїми діями ніби й кажуть: «Ми, на жаль, прийшли ненадовго, бо наша каденція не вічна, тому на фундаментальні перетворення часу не має». Натомість часу, як правило, їм цілком вистачає на забезпечення себе й своєї родини матеріальними та іншими благами.

Анатолій Дністровий

Київ, 2012–2015

ДЖЕРЕЛА

Апель К.-О. Дискурс і відповідальність: проблема переходу до постконвенціональної моралі / Карл-Отто Апель ; пер. з нім. В. Купліна. – К. : Дух і літера, 2009. – 430 с. – («Сучасна гуманітарна бібліотека»).
Эко У. Пять эссе на темы этики / Умберто Эко ; пер. с итал. Е. Костюкович. – СПб. : Симпозиум, 2000. – 158 с.
Делез Ж. Критика и клиника / Жиль Делез ; [ пер. с франц. О. Е. Волчек и С. Л. Фокина ; послесл. и примеч. С. Л. Фокина]. — СПб.: Machina, 2002. — 240 с.
Джеймісон Ф. Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму / Фредрик Джеймісон ; пер. з англ. П. Дениска. – К. : Курс, 2008. – 504 с.
Маркс К. Сочинения: [в 50 т.] / Карл Маркс, Фридрих Энгельс. – М. : Политиздат, 1955. – Том 1.– 698 c.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s