АНАТОЛІЙ ДНІСТРОВИЙ: „…В ПИСЬМЕНСТВІ “ТИХИХ” КУЛЬТУР ЩЕ ВЛОВИМИЙ ЗАПАХ СЛОВА…“

Posted on Updated on

DNISTROVY_FOTO

Про романну творчість, віру в літературі, урбаністичне середовище і “тихі” культури

Свого часу критики стверджували, що Анатолій Дністровий намагається дати українській літературі „виховні романи про дітей вулиць“. А й справді, три ваших романи – „Місто уповільненої дії“, „Пацики“ і „Патетичний блуд“– викликають в уяві цей страшний образ Міста, який розбещує і занапащує молодь. Чи закладали ви в текст щось подібне?

Коли я писав конкретно про Тернопіль, то так. Адже в плані стосунків між підлітками – місто жорстоке, я знаю це зі свого досвіду. Хоча загалом я не ставив перед собою такого завдання. Я бачу агресію, добро, любов більше від кожної конкретної людини, ніж від міста. Зрештою, якщо позабирати звідти всіх придурків і весь кримінал, міста стануть лагідніші, особливо ж – західноукраїнські міста.

І все ж „Місто уповільненої дії“ вже самою назвою асоціюється із бомбою уповільненої дії…

Я хотів показати, як людину, попри те, що вона виривається із певного середовища, ніби пружинку, тримає соціалізація. Це так здається, що ми порвали стосунки, попрощалися і – до побачення; насправді ж люди просто так із нашого життя не зникають. Я хотів показати, як молода людина виривається зі свого середовища, ідев інший світ, переживає своєрідний катарсис, відкриває для себе унікальний резерв освіти, знання, нових ідей, літератури… Вона стає повністю іншою, фактично відбувається переформатування зовнішнього світу! Та якщо вона повертається в координати старої соціалізації, до неї застосовують такі критерії й моделі поведінки, нібито вона ніколи не виїжджала. Ніхто не знає, що вона вже інша. І це справжня драма для людини! Це вічний сюжет літератури. І його не обов’язково показувати на гопах, як це зробив я. Це може статися із науковцем, з політиком, зрештою, з ким завгодно, байдуже, святий це чи грішний. Це переродження, або, як це називає Сковорода, „народження знову“, народження „внутрішньої людини“. Тому роман і справді вийшов дуже „педагогічний“.

Зважаючи на підзаголовок вашого найвідомішого роману „Пацики. Конкретний роман“, очікуєш, що має бути смішно… Натомість я над „Пациками“ майже плакала!

Я також плакав над ними. Я вже навіть не про роман говорю, а про той час: кінець 80-х, одна доба здихала й відходила, скрізь абсолютний соціальний депресняк… Можливо, тому й роман таким вийшов.

“ПАЦИКИ: конкретний роман” (2005, перевидання 2011, відзнака – фіналіст Книга року ВВС-2005)

Крім того, ви знали всіх цих людей. Адже роман частково автобіографічний?

Я вже про це говорив давно й багато… Так, роман автобіографічний: все, до чого торкалося, що бачилося, нюхалося… (сміється) Я писав про реальність, яка була п’ятнадцять років тому! Зараз дуже багато чого змінилося, тому під час написання я багато ходив Тернополем, по суті, реконструював усе в уяві. Це психологічна, ментальна й мовна реконструкція того часу. Я навмисне не використовував тих слів, яких тоді не вживали. У цьому романі першим завданням для мене була оця автентичність реальності.

З приводу автентичності. Ваші герої, так звані „гопники“, слухають зовсім не „гопівську“ за сучасними мірками музику – Гендрікса, „AC/DC“, „Rolling Stones“, „Beatles“!

Цей стереотип тільки тепер поширився, що гопники слухають винятково шансон. У наш час шансону як такого ще не було. Це був час російського року, раннього українського року… Уже тоді ми під гітару співали „Братів Гадюкіних“; вони ще не виступали багато, але вже були популярні в андеґраунді – пішли межи люди.

У ваших книжках немає ні „позитивних“ у традиційному сенсі героїв, ні „негативних“. Як вам вдалося абстрагуватися від авторської оцінки своїх персонажів?

Я в житті ні з ким не зводжу порахунки, а тим паче не використовую літературу як майданчик для такого зведення порахунків. От Антон Павлович Чехов полював за такою „патологічною мерзотою“. У нього навіть своєрідна стратегія була: показувати людей із їхніми „темними прірвочками“. Я перед собою таких завдань ніколи не ставив. Знаєте, мені дуже подобається цей самотній „інь-янь“: у чорному є трішки білого, а в білому – трішки чорного. Мені здається, що кожна людина така: трішки „чорного“, трішки „білого“. Зрештою, якщо вдумливо почитати „Житія святих“, то навіть у святих можна знайти всякі „нюанси“! Я взагалі думаю, що література, яка радикально поділяє людей на „добрих“ і „злих“, – програшна, вона ніколи не переживе свій час.

Як ви ставитеся до того, що деякі критики називають вас „західноукраїнським Жаданом“?

(Сміється) Та ніяк не ставлюся. Ми з Жаданом – різні письменники: він – лівий, я – консерватор, він – людина зі Сходу, а я – із найвідсталішої частини Європи, Галіції (сміється).

dn_shadan

В одному з віршів ви кажете: „…Ще мить злетить із уст моїх невимушений матик / та виховання втримує…“ Однак у прозовій мові ви легко вдаєтеся до ненормативної лексики. Звідки така відмінність?

У мене кардинально різні ціннісно смислові установки для поезії й для прози. Поезію я розглядаю як материк: це просто буття, абсолютно номінальне, чи трансцендентальне – не знаю, як його й називати. Це абсолютно інший світ. І до нього я боюся застосовувати оце вульгарне заземлення на соціалізацію. Тоді як проза все ж таки – це щоденне життя, тому, як на мене, для романіста немає перешкод перед жодною темою. Тобто для літератури, особливо ж для прози, відкриті будь-які ніші, будь-які теми, немає жодного табу. А оскільки я розповідаю про драми людей (і ці драми відбуваються в конкретних умовах), то, відповідно, й виражаю їх через ті засоби, які притаманні конкретним умовам того світу. Натомість поезія такі табу виставляє. Я до поезії ставлюся з великою відповідальністю, особливо до патетичної лексики. Мені не треба описувати машини, супермаркети, презервативи – це відстій повний; я хочу писати справді філософську поезію. Для мене поезія – це все ж таки прекрасний дирижабль, який має літати в небесах і планувати у „вічних ідеях“…

У віршах ви багато пишете про Бога, зокрема, про „ностальгію за Богом“…

Свого часу я страшенно страждав читанням середньовічної містики – неоплатоніки, маніхейство, інші єретичні речі, апокрифи… Зараз я вже, мабуть, більше пишу „соціологічну поезію“, та загалом я вважаю себе релігійним поетом, хоча й не в християнському розумінні. Пам’ятаєте, колись Ясперс писав, що він вигадав „філософську віру“: буцімто, це також віра, однак філософська, а не релігійна. У такому разі в мене була якась релігійність… поетична.

Чи щось змінилося в цій „поетичній релігійності“?

Думаю, що надзвичайно багато втратила сама атмосфера: раніше вона була і риторична, і патетична, і динамічна, і холерична, і якась навіть більш знервована, будь-які регістри – чи то любові, чи то ненависті, чи то епатажу – були більш загострені, ніж тепер. Натомість прийшла рівновага, тільки не філософська рівновага, а якась… капіталістична (сміється). Добре це чи погано? Мабуть, так і має бути.Адже кожен час по-своєму добрий, він-бо в одному примірнику! І завдання митця, по суті, – зробити свої вуха, як антени, себто вловити ці процеси й передати їх.

Скажіть, чи планується найближчим часом нова поетична книжка?

Поезія завжди зі мною, та я не надаю цьому великого значення. Поезію мають писати люди неврівноважені – знедолені, голодні… У мене тепер зовсім інакші умови життя: я – людина узвичаєна, в моєму житті настала суцільна проза (сміється). Утім, я маю рукопис поезії, щоправда, не знаю, кому його давати: чомусь у мене, як у поета, з видавцями не склалося.

Як ви перейшли на есеїстику, до речі, присвячену поезії й поетичній творчості?

Есеї я почав писати досить давно, ще в 1998 році. Дуже багато писав про поезію, але все це було якесь розпорошене, розліталося. А потім потихеньку, крок за кроком, я вийшов на якусь узагальнену концепцію. Так, „Автономія Орфея“ – результат десяти років писання.

Тепер ви пишете новий роман. Що це за назва така – „Дрозофіла“?

Це роман, написаний уже на київському матеріалі. Про середовище науковців останньої радянської гвардії, як вони потихеньку вмирають, відходять, як вони не прилаштувалися до сучасного капіталізму. Банально кажучи, – про те, як з вини людей помирає модерна наука. Це дуже сумний роман, адже в ньому багато реальних подій. А дрозофіла – то метафора сучасного вченого, який живе на смітнику гниття знань. У нього купа ідей, купа книжок, і він приречений на ці ідеї, він тільки ними й живе, він життя не знає, не знає, як відпочивати, не знає, що таке навколосвітні подорожі… Він – наче патрульний на посту науки, він приречений напостійну боротьбу. Його наука вже давно відстала від глобальних світових процесів, однак він усе одно стоїть на цьому посту. Це донкіхотство свого рівня! Для мене все це є метафорою дрозофіли, котра живе з продуктів розкладу й гниття.

“ДРОЗОФІЛА НАД ТОМОМ КАНТА: роман” (2010, фіналіст Книга року ВВС-2010, Львів: Піраміда)


Що треба змінити, аби таких „дрозофіл“ було менше?

Мабуть, варто змінити саме розуміння наукового поступу й наукового потенціалу, однак це неймовірно складно зробити.

Чи не відбуваються ті самі процеси й у нашій літературі? Адже ми надто мало знаємо навіть сусідні літератури (ті ж самі російську, польську, чеську), некажучи вже про європейські країни?

Справді, ми надто мало знаємо. Як читача, мене цікавлять різні культури. Для мене, наприклад, важливіше прочитати сучасних румуна, турка, чи хорвата – якогось представника „тихої“ культури, ніж письменника метрополії. Хіба хтось із них вразить мене більше, ніж, скажімо, Шатобріан чи Рембо? Слабаки вони всі! Книжки Бегбедера я би взагалі спалив. А в письменстві „тихих“ культур ще вловимий запах слова, якась „своя“ ментальність. Україна в цьому сенсі – також „тиха“ культура. У нас є океан невідомого, який в літературі поки що не використовувався.

Які, на вашу думку, ніші в українській літературі треба заповнювати найперше?

Як на мене, сучасна українська література дуже примітивна. Я не хочу когось образити, це в тому числі й мене стосується. Якщо судити із соціологічного боку, це пояснюється і запізнілим народженням середнього класу, й досі несформованою „українською мрією“. Найбільше мене непокоїть те, що в насне було зв’язку з „інтелектуальним креативом“ літератури, себто із поступом філософських тем, як це було хоча б у тій самій Франції.

Тобто нам бракує власних філософів?

Так. Хоча в нас були серйозні хлопці, якісь закриті в собі академічні монстри. Йдеться про те, що нам бракує гнучких філософів – хай це будуть шоумени або диск-жокеї – головне, щоб на них орієнтувалися.

В одному з інтерв’ю ви назвали себе модерністом, наголосивши, що для вас важлива ієрархія в літературі.

Ієрархія дуже проста: я ніколи не поставлю на свою полицю ні Марініну, ні Дашкову, от і все. Хай тепер постмодерністи під цим підпишуться і назвуться після цього постмодерністами! Ясна річ, що я постмодерніст, але постмодерніст із модерним амплуа (сміється). Хоча я в жодному разі не вивищую щось над чимось, це неправильно.

Що ви плануєте робити в літературі далі?

Я не знаю, що буде завтра. Знаю одне: без роботи не сидітиму.

Спілкувалася: Ольга Купріян (Український журнал – 11/2008)

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s