УКРАЇНСЬКИЙ РОК: ВІД ПРОТИСТОЯННЯ ДО ВІДКРИТОСТІ

Posted on

ROK_ANTOLOG

Олександр Євтушенко. Українська рок-антологія. Легенди химерного краю. – К.: Автограф, 2004.

Я добре пам’ятаю радянські часи, коли не продавалися „круті” музичні інструменти і коли вони коштували (по блату) величезні гроші, коли не було приміщень для репетицій юних команд і молоді рокери нишпорили по будинках культури заводів, фабрик, комбінатів, виклянчуючи за могоричі та інші речі в адміністраторів право пограти на поганеньких казьонних „баняках” і примітивних електрогітарах, словом, на тих інструментах, на яких грала самодіяльність трудових колективів. Я також добре пам’ятаю свою першу саморобну електрогітару, яка піддавалася швидше не для творення музичної естетики, а для якоїсь дикої альтернативи. А ще пам’ятаю напівбожевільний ентузіазм, із яким люди бралися творити у ніяких чи, як би сказали, несприятливих умовах.

Прикметно, що таку книгу написала людина старшого покоління, в сенсі не пристаркуватого, а того, на чию долю випали музичні „підвали” і „кухні” совкового часу, хто мав можливість значно гостріше розуміти і відчувати те, за яких обставин зароджувався український рок, андеґраунд та інші симпатичні речі. У своїх книзі „Українська рок-антологія. Легенди химерного краю” Саша Євтушенко напрочуд тонко вловив унікальну музичну трансформацію: перехід української рок-музики від нелегального, напівлегального та неофіційного становища до того, що можна нині назвати „шоу-бізнесом” і полікультурним різноманіттям.

Автор із перших же сторінок книжки цілком об’єктивно розглядає зародження української рок-музики в атмосфері суспільної задухи доби тоталітаризму (придушення радянськими танками „Празької весни” 1968 року, початок переслідувань шістдесятників і творчої інтелігенції в Україні). Звісно ж, що поетика української музики цього періоду була позначена загальною естетикою феномену шістдесятництва: відкритість, прозора образність, мелодійність, естрадність, смислова опора на національну традицію і таке інше. Найяскравішими представниками цієї першої хвилі є команди „Друге дихання”, „Кобза”, „Еней”.

Ця ілюстрація є типовим прикладом як починався наступний етап українського року, який Євтушенко цілком слушно іменує „другою хвилею”, знаменний загостренням світоглядних засад і домінуванням у поетиці невротичних, психоделічних та інших імпульсів. Цей період знаменний домінуванням „залізних” мотивів і, відповідно, таких самих звуків. Хард, хеві-, дессметал, треш – улюблена музика тінейджерів того часу. Ясна річ, що поруч із цим почав виокремлюватися баладний, сповідальний, онтологічний, іронічний і громадянський рок, який більшого значення надав, скажімо, живій гітарі, а не її електронному еквівалентові. „Кому вниз”, „Табула раса”, „Воплі відоплясова”, „Брати Гадюкіни”… – це не повний перелік команд, які заявили про свою неповторну самобутність.

Слід додати, що естетика та ідейна платформа такого напрямку відзначається підвищеними можливостями пошуків та експериментів, активним залученням художніх творів і взагалі посиленою увагою до української літератури: до поезій Г.Чубая, В.Неборака, Ю.Андруховича, К.Москальця та інші. Цей напрям остаточного домінування набув наприкінці 80-х років. Його й досі гідно представляють „Плач Єремії”, „Мертвий півень” та інші.

Початок незалежності, звісно, приніс і нові можливості. Фестиваль, імпреза, концерт стали настільки звичними явищами, що це, по суті, створило широкоформатну інформаційну мережу української рок музики. Значення цього Саша Євтушенко підкреслює бодай у такому судженні: „Років десять-п’ятнадцять тому слово „фестиваль” асоціювалося з подією глобальною, чимось особливим і обов’язково-офіціозним, оскільки в радянські часи музичні свята демонстрували відданість молоді високим ідеалам комунізму. А тих, хто цю відданість не демонстрував, просто не пускали на сцену… Тепер слово „фестиваль” є настільки ж банальним, як жетон у метро або газета „Факти””.

Зміни відбулися не лише соціокультурні (музиканти повилазили з підвалів і кухонь і їхня естетика подолала опозиційність „правда – неправда”). Суттєво змінилася і аудиторія, яка слухає музику. Ця цікава обставина спричинила до того, що в Україні почало існувати досить багато різних смакових ієрархій, а відтак і музичних традицій. Семантичний, смисловий і світоглядний діапазон української музики став настільки широким, що в ньому, практично, можливим стало все: вільний джаз, реп, тріп-хоп, фолк, не кажучи вже про цікаві мічурінські експерименти. Велику насолоду приносить слухати саме оцю різноманіть: „Мандри”, „Гайдамаки”, „Королівські зайці”, „Океан Ельзи”, Тараса Чубая, Марічку Бурмаку, Юлю Міщенко, музику істинних арійців – „Кому вниз”, і ще багато інших.

Окремої уваги заслуговує структура і подача книги. Мені здається, що вдалий формат, доступний і переконливий зміст, легка есеїстична манера письма, фото архів, а також добірний інформаційний матеріал із біографічними елементами, роблять книгу Саші Євтушенка надзвичайно живою і потрібною для будь-яких верств населення: і для професора консерваторії, і для пересічного тінейджера, не кажучи вже про таких зануд, як я.

2004

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s