СОЦІАЛЬНИЙ ПЕЙЗАЖ: ОФОРМЛЕННЯ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ

Posted on Updated on

nerivnistj_2

В подальшому лише виникатимуть інші мотиваційні суміші, які зроблять із нас партизанів не з нашої волі, партизанів у власних повсякденних шпаринках, тобто «зайвих» у житті чи системі координат того ж цілого. Це означає, що так званий глобальний світ, який призвів до подібної моделі соціальної поведінки, є невідомим, бо уявлення про навколишнє асоціюються винятково з наявними соціальними образами та стилями.

1. Вступні зауваги

У соціолога Бориса Франкела є слушне спостереження, як теперішній капіталізм засвоює та поглинає, з одного боку «опозиційність», а з іншого, «традиційність». Він пише, що «капіталістична гегемонія паразитує на традиційній, авторитарній, пуританській трудовій етиці патріархальних соціальних відносин», а також, що «природно, певні аспекти «контркультурних цінностей» були взяті на озброєння новими стилями адміністративного управління, менеджменту та «зв’язків з громадськістю» [Франкел, 2005: с. 204].

Утім, соціальний треш і культурний андеґраунд, які з естетичної точки зору сприймаються як несподівано-неординарне бачення світу, значно більше піддаються декору, ніж їхній протест і непримиренний запал. Можна навіть сміливо перефразувати думку Маркса щодо праці, яка стала товаром: протест також є блискучим та успішним товаром, оскільки він ексклюзивний, відмінний від загальної картини, а значить неповторний.

Тофлер це називав фрагментацією суспільства, яку супроводжує диверсифікація цінностей. І несподівана популярність гасла «створи свій стиль» є відображенням цього історичного руху, адже чим більше фрагментоване чи диференційоване суспільство, тим більше число різноманітних життєвих стилів. Чим більше соціально прийнятних моделей життєвих стилів позиціонуються в суспільстві, тим ближче воно до стану, коли кожний індивід створює унікальний і лише йому притаманний життєвий стиль [Тофлер,1997: с. 257].

У результаті ми спостерігаємо не пристосування, а мімезис соціалізації: безпосередню ідентифікацію індивіда зі своїм суспільством і через це останнє зі суспільством загалом. Утім цю думку можна було би розвинути, зокрема навіть показати на соціальних змінах, як здійснюється конфігурація нової цивілізаційної тотальності.

Ще в середині ХХ сторіччя, зокрема під впливом бурхливого розвитку інфраструктурних, інформаційних, фінансово-економічних магістралей, що сприяли інтеграції різних країн та континентів, було помічено, що транспортні засоби і засоби масової комунікації, предмети домашнього вжитку, їжа й одяг, невичерпний вибір розваг та інформаційна індустрія з собою несуть приписні взаємини і звички, стійкі інтелектуальні та емоційні реакції, які прив’язують споживачів, даруючи їм менші чи більші задоволення, до виробників і через цих останніх – до цілого [Маркузе, 1994: с.14, с.16].

Це нагадує суворий поділ на касти в стародавній Індії, де індивід приречений залишатися в своєму соціальному гетто «назавжди», тобто, він позбавлений прав і благ пізнати якісніші, ефективніші чи загалом ієрархічно вищі задоволення й послуги, не кажучи вже про формування нових, на щабель вищих, потреб і повсякденних звичок, які позначаться на його соціалізації, вихованню дітей, уявленням про світ і речі в ньому.

Повстання «чужих» (національних меншин і нелегалів) у Франції, з масовими підпалами машин у різних містах і регіонах, – це також і футурологічна картина недалекої соціальної партизанщини, яка виникне на ґрунті нелегітимності. Обраний приклад не є взірцевим, однак такі повстання можуть відбуватися не лише на етнічному, релігійному чи соціальному ґрунті. В подальшому лише виникатимуть інші мотиваційні суміші, які зроблять із нас партизанів не з нашої волі, партизанів у власних повсякденних шпаринках, тобто «зайвих» у житті чи системі координат того ж цілого. Це означає, що так званий глобальний світ, який призвів до подібної моделі соціальної поведінки, є невідомим, бо уявлення про навколишнє асоціюються винятково з наявними соціальними образами та стилями.


2. Уніфікація соціальних нерівностей

Ще в 60-х роках минулого століття в західних країнах (під впливом буму навколо супермаркету, інноваційного покращення побутової техніки та доступних кредитних програм) стало зрозуміло, що ринок формує та керує потоками споживацьких звичок, які загалом стандартизуються і є несумісними із самостійним стилем. Відчуття масового благополуччя чимало хто вважав таким собі «нейтралізатором» іншого масового відчуття – загрози, зокрема у фокусі того, начебто глобалізацію супроводжують дедалі новіші виклики. Отфрід Гьофе, наприклад, стверджує: якщо наше життя не буде стандартизоване, то його зміни можуть стати настільки глибокими та незворотними, що унеможливлять глобальну спільноту, глобальну цивілізацію [Гьофе, 2000: c. 27].

В думках Гьофе вельми цікавим є слово «стандартизація», що постає синонімом до впорядкування, уніфікації, загалом до того, що може подолати або ж зупинити хаос, в якому підозрюють теперішній цивілізаційний стан речей. Саме тому соціальне немислимо розглядати ізольовано від решти сегментів нашого теперішнього часу – економіки, культури, політики, медій, демографії. В одному з текстів Антоніо Негрі була слушна заувага, яку тепер повторює чи не кожен соціолог глобалізації, що «перший» і «третій» світи сьогодні змішалися, взаємно проникнувши однин в одного, що поруч із фешенебельним районом у мегаполісі можуть знаходитися депресивні спальні квартали, або за парканом вілли – відверті злидні. Втім, можна згадати зворотне українське ноу-хау щодо «не пересікання» багатого й бідного світів: у місті Луганськ (ще задовго до російсько-терористичної окупації) з’явилися цілі вулиці, куди доступ «стороннім», тобто звичайним луганчанам, заборонили, попри те, що ці вулиці завжди були відкритими для людей. Це переважно вулиці фешенебельного району, який згодом перетворився у «закрите містечко» – огорожа й залізні двері посеред вулиці.

Спілкування багатих і бідних уже не такі райдужні, як після Другої світової війни. В Зиґмунта Баумана є симпатичний термін «просочування» (trickle-down), що виник у часи політекономії Рейгана: збільшення доходів у багатих неминуче призведе до зростання доходів у бідних, оскільки їх рух відбуватиметься від верхніх до нижніх прошарків соціуму. Втім, природа капіталу та його накопичення багато в чому нагадує «віртуальну» дійсність: статки здатні примножуватись або ж «згорати» (під впливом фінансових криз) навіть тоді, коли вони не задіяні, а мертво лежать у банках. Натомість ми бачимо інше: багаті стають ще багатшими, а бідніші – ще біднішими.

Можливо, «просочування» Баумана було актуальним наприкінці 80-х ХХ століття, однак на початку ХХІ-го – картина істотно інша. Інноваційно-технічне прискорення, яке взяв на озброєння глобальний бізнес, дозволило йому не лише «долати» кордони національних економік, держав, політико-економічних союзів країн, а й перетворювати їх у знаряддя пошуку оптимальних і фінансово-гнучких схем примноження капіталу, пошуку дешевої робочої сили та низки підрядних функцій для забезпечення всіх ланок виробничого процесу.

Глобалізація дозволила не просто детериторизувати соціальне, а й розпорошити його в низці «кластерів», «ніш», «сегментів», «уламків», «шафтів». Глобалізація посилила статки «дуже багатих» і створила безпрецедентну кризу зайнятості, що викликала, фактично, нову, вже постмодерну, «добу переселення», не менш масштабну, як і в часи епохи переселення народів за темних віків.

Отже, присутність багатіїв у нашому житті – навіть у режимі візуального доступу – ще не гарантує, що їхні доходи чи їхня фінансово-економічна можуть оптимізувати наше матеріальне становище. Радше, це може зробити чітко орієнтовані на конкретний споживчий сегмент виробничі й ринкові стратегії. Не секрет, що сучасні європейці за різними оцінками від 1/3 до 2/3 товарів купують китайського виробництва, передусім тому, що вони дешевші, тобто бюджетніші.

Звернуся до класичного спостереження Маркса з його «Капіталу». Капітали, вкладені в зовнішню торгівлю, можуть давати значно вищу норму прибутків, оскільки, по-перше, тут має місце конкуренція з товарами, які виробляються іншими країнами в значно менш сприятливих умовах виробництва, тому країна більш розвинена продає свої товари вище їх вартості, хоча й дешевше конкуруючих країн. Норма прибутку підвищується, оскільки праця більш розвиненої країни оцінюється як праця значно вагоміша, оскільки це праця, яка не оплачується як праця значно вищої якості, продається як така [Маркс, 1961: с. 260].
Але те ж саме відбувається і з доходами. Ще на початку 2000-х років в окремих реґіонах Китаю протягом дня плата за працю робітнику становила $1–1.5. Це означає, що собівартість виробленого товару (не кажучи вже про якість сировини) була також істотно нижчою від продукту європейських виробників. Відтак скорочення зовнішніх ринків європейських виробників неминуче позначилося й на доходах населення, чим і обґрунтовується їхнє позитивне ставлення до «бідної» експансії товарів, що наплинули до Європи з близько- та далекосхідних країн (Туреччина, Китай, Малайзія, Бангладеш, Індія та інші країни).

Переформатування потужного капіталу на «скромні» соціальні сегменти – це неминуча умова його збереження, інакше в ході чергової «великої депресії» він обвалиться, немов картяний будиночок. Отже, дуже багаті люди, представники мультикапіталу, розташування, інвестиції та зберігання якого зазвичай мають транснаціональну географію, навряд чи суттєво впливають на становище бідних. Натомість бідні прошарки населення, радше, виграють від тих пропозицій, які їм пропонує промисловість, що розраховує на «скромного» споживача.

3. «Багаті» і «бідні»: глокалізовані зустрічі

Однак, співіснування «дуже багатого» й «дуже бідного» світів (включно з низкою соціальних прошарків між ними) все одно перетинається і породжує, на перший погляд, непомітні процеси. До цієї теми зайду з далеку. Щодо розуміння суперечливих, локальних і непомітних процесів на реґіональних рівнях у межах глобалізації, то значно продуктивніше говорити про такі явища, які Роланд Робертсон називає «глокалізацією». Ідея глокалізації в її діловому значенні тісно пов’язана з тим, що в деяких контекстах, по-економічному, називають мікромаркетингом: пристосування і рекламування товарів і послуг на глобальній або майже глобальній основі для дедалі сильніше диференційованих специфічних локальних ринків [Робертсон, 2008: с. 52].

Відтак із такого «звуженого» трактування глокалізації він розробив цікаву модель бачення того, як глобалізація впливає на партикулярні сфери, модернізуючи, пришвидшуючи, гіперболізуючи чи надаючи їм нових можливостей – для інтеграції внутрішньої (умовно назву її «трайбалістичною») та світової (глобальної). Польський соціолог Ядвіґа Станішкіс подібні зміни світу в своєму описі сучасності трактує, як багаторівневу систему полів реляції (як на глобальному, так і на локальному рівнях), які структуровані за різними концептами та зведені в ціле за допомогою не менш різних логік [Staniszkis, 2003: s. 26].

Попри те, що феномен глокалізація і справді належить взаємодії різних логік, він робить маргінальне (зокрема й бідність) чітко маркованим за низкою критеріїв, зокрема й соціальних, робить його чітко пізнаваним, незалежно від регіону чи континенту.

Так само й стандартизація праці неминуче призводить до стандартизації життєвих стилів, так само й стандартизація потоків залучення робочої сили неминуче призводить до стандартизації й усієї подальшої соціалізації цих людей. Водночас подібне можна сказати і про безробіття. Через автоматизацію та стандартизацію виробництва виникла безпрецедентна проблема зниження зайнятості, яка, відтак, також стає ніби стандартизованою.

Маркс чітко описав цей процес, зокрема витіснення з виробничого процесу людини і заміну її машиною: людська праця більше не входить до процесу виробництва – людина бачить себе у відношенні до цього процесу як контролер і регулювальник. Економіки з автоматизованим і мережевим виробництвом породжують соціально-депресивних індивідів-аутсайдерів, які приречені на життя в неринковому секторі, позаяк не мають належної освіти та належного досвіду соціалізації в середовищі посиленої конкуренції та диференційованого технологізму.

Інша тенденція, яку породила промислова модернізація ще в першій половині ХХ століття, – це формування такого виробничого процесу в економіці, за яким більшість підприємств змушені рахуватися з тотальними правилами – підпорядковуватися панівній виробничій моделі та економічній політиці. Проілюструє це ще часами Форда. Історики західної модерної економіки Крис Фриман і Франсиско Лука вважають, що його безперечний успіх поставив інші американські фірми перед вибором: або впроваджувати складальні лінії, або ставати невеликими виробниками, що обслуговують конкретну ринкову нішу, або збанкрутувати [Фримен, 2008: с. 343].

Так виникли джерела для галузевої партизанщини, коли чимало економічних локусів (суб’єктів у локальних диспозиціях) змушені діяти інкогніто, неформально, в катакомбах панівних систем та адміністративних стилів, набуваючи все далі неформальних або тіньових ознак соціалізації. Принципове спостереження, зроблене ще Бодріяром, – соціальне відтак стає політичним, тобто визначає свою причетність до відповідної політичної ідентичності. Ще з часів Великої французької революції політика та соціальне постають як дещо нероздільне, наче сузір’я [Бодрийар, 2000: c. 22].


4. Символічні системи і соціальне

Як це позначається на житті «низів»? Матеріально бідні прошарки суспільства дозволяють собі таке ж збіднене дозвілля, що переростає в чіткий, регламентований стиль життя: фасфуд, дешеві алкогольні напої, вештання містом чи телевізор вдома. Так виникає феномен демократизованих (не скутих жодними формальностями) соціальних однорідностей, котрі долають етнічні, культурні та навіть адміністративні кордони не згірш, аніж глобальна наднаціональна культура.

Лише на перший погляд плюралістична різноманітність зберігає подібну деієрархізацію і в соціальному, яке, щоправда, поглинає її, однак поглинає винятково в так званих доступних межах: за прийнятною ціною, за масовою обізнаністю (рівнем інформації) та відповідною можливістю доступу. Це можна проілюструвати на прикладі ринку. Він поглинає будь-які вияви автентичного чи самостійного життя і надає цій «хаотичній суміші» дивовижної впорядкованості за соціальними «секціями»: фасфуди, японські суші, гігантські парки розваг, секонгенд, макдональдонізм, телесеріали.

П’єр Бурдьє слушно вважає, що таке розрізнення наближає соціальний світ до статусу символічної системи, котра організовується за типом системи феноменів у відповідності з логікою розрізнення окремих розходжень, а також що полягає і в значиміших розрізненнях. Соціальний простір і розрізнення, які з’являються в ньому «спонтанно», тяжіють до символічного функціонування як простір стилів життя чи як множинність Stände, груп, які характеризується різним стилем життя [Бурдье, 2007: с. 25]. На його думку, це позначається на споживанні та формуванні його різновидів.

Цей момент глобалізації як співінтеграції соціального ландшафту, його вирівнювання за соціальними «кластерами», постає новою формою структурування. Зокрема й прототипу «низького» у сучасних суспільствах як окремої «ніші». Якщо до романтизму та націоналізму ХІХ століття функцію «низького» виконувала народна (етнічна) культура та її обрядовість, яка, будучи «активізованою» в часи політичної модерності, стала «націотворчим» матеріалом, то в постмодерних умовах ми спостерігаємо інший тип «економного» суспільства, в основу символізації якого покладено так звані спрощені та доступні «надлишки» глобальної постнаціональної культури й економіки, різноманітні стереотипні форми політичної, соціокультурної трансгресії.

Це на початку 60-х, 70-х минулого століття можна було заявляти, що в ході прогресу технологічної раціональності ліквідуються опозиційні чи трансценденталізовані елементи «високої культури», які фактично постають жертвами процесу десублімації, панівного в розвинутих регіонах сучасного світу [Маркузе, 1994: с. 72]. З іншого боку, «низьке» поблизу «високого» створює демократичний пейзаж. Однак це сусідство на перший погляд органічне: попри те, що «низьке» й «високе» розфокусовані та детериторизовані, їхня взаємодія перебуває в чіткій сегментації, хоча й не такій фронтально-тотальній та ідеологічній, як за модерну. Це можливо краще уявити з позиції центру та його сателітів. Перехідні чи дискретні кластери такого соціального простору, які перебувають в інтенсивних трансформаціях, по суті, й «затирають» грані конфронтацій.

Це роздроблені, однак до кінця неоформлені, «перші», «другі», «треті» і «четверті» світи, які, співіснуючи в локальному середовищі – в одному місті, в одному кварталі, на одній вулиці, знаходяться проте по різні боки незримого, але усім зрозумілого соціального муру.

Варто зауважити, що соціальний «перепад» між багатими й бідними лише зростатиме. І цьому є об’єктивні пояснення. Міжнародною організацією праці була напрацьована модель прогнозування динаміки соціального розвитку до 2050 року. Методологічно вона базувалася на переконанні, що збережуться теперішні тенденції безпрецедентного скорочення та старіння населення і без суттєвих змін залишиться пенсійний вік, рівень економічної активності жінок, число іммігрантів, а також показники темпів економічного росту та продуктивності праці. Вже через неповних 40 років рівень життя у Західній Європі, умовно вимірюваний як ВВП на душу населення, складе 78% від теперішнього, тобто скоротиться на 22% [Таран, 2010: с. 68]. Однак, такий прогноз стосується не лише Заходу, а й інших реґіонів планети.

Анатолій Дністровий

2008–2014 (з книги “Глобус Карла Маркса”, 2015)

ДЖЕРЕЛА

Staniszkis J. Władza globalizacji. – Warszawa: Wydawnictwo Naukowe «Scholar», 2003. – 206 s.
Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального / Жан Бодрийяр ; пер. с фр. – Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 2000. – 94 с.
Бурдье П. Социология социального пространства. – М. : Институт экспериментальной социологии; Спб: АЛЕТЕЙЯ, 2007. – 288 c.
Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації / Отфрід Гьофе ; пер. з нім. Л. Ситніченко та О. Лозінської. – К. : ППС-2002, 2007. – 435 с. – (Сучасна гуманітарна бібліотека).
Маркс К. Сочинения: [ 50 т.] / Карл Маркс, Фридрих Энгельс. – М. : Политиздат, 1961. – Том 25. Ч.1. – 545 с.
Маркузе Г. Одномерный человек: пер с англ. – Москва: REFL-book, 1994. – 368 с.
Робертсон Р. «Глокалізація: часопростір і гомогенність-гетерогенність» / Роланд Робертсон // Глобальні модерності / За ред. Майка Фезерстоуна, Скота Леша, Роланда Робертсона ; пер. з англ. Т. Цимбала. – К. : Ніка-Центр, 2008. – С. 48–72.
Таран П. «Глобализация и трудовая миграция: необходимость политики, основанной на правах человека» // Век глобализации. – 2010. – № 1. – С. 66–88.
Тоффлер Э. Футурошок. – СПб.: Лань, 1997. – 464 с.
Франкел Б. Постіндустріальні утопісти/ Борис Франкел ; [пер. з англ. О. А. Юдін]. – К. :Ніка-Центр, 2005. – 302 с.
Фримен К. Як час спливає: Від епохи промислових революцій до інформаційної революції / Крис Фримен, Франсиско Лука ; пер. з англ. Руслана Ткачука. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 510 с.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s