СВІТОВИЙ УСТРІЙ І НЕВЛОВИМИЙ ДЖО НАЦІОНАЛІЗМУ

Posted on Updated on

GOYA

У приватній розмові один із сучасних українських літераторів якось сказав, що для нашої політики і влади доби незалежності культура завжди була «невловимим Джо», і не тому, що її важко зловити, а тому, що Джо виявився нікому непотрібним. Мені здається, що це стосується не лише культури, а й політичних ідеологій.

Як не дивно, розмови про ідеології нині й надалі залишаються прероґативою виключно інтелектуалів, аналітиків, незалежних експертів і дослідників, а в гіршому випадку – політичної челяді, що намагається маніпулювати на тих чи інших ідеологічних положеннях, надаючи їм відповідного «дизайну». Проте, розмови вкрай потрібні, і їхню шляхетну місію я вбачаю не стільки в практичній площині – впливати на політикум (прикро визнавати, але це поки неможливо: політичні корпорації вперто залишаються глухими до громадських ініціатив), скільки в пропедевтично-освітній: формувати в молодших поколінь європейські цінності, а відтак – не совковий, не постколоніальний, а демократичний світогляд. Рано чи пізно це дасть свої позитивні результати.

Дуже важливим є розуміння історії соціальної уяви і суспільних процесів домодерного та модерного періодів. Перш за все, це теоретичне осмислення трансформації націоналізму протягом індустріальної та постіндустріальної доби, його «золотого часу» періоду романтизму та політичного модерну загалом і його ж «сутінків» в умовах полікультурного сьогодення.

Проте, я обмежуся лише висвітленням теми прояву націоналізму в контексті світового устрою, який – з точки зору міжнародного права – покликаний врівноважувати та збалансовувати міждержавні та міжетнічні (міжнаціональні) взаємини на планеті, встановлювати етнотериторіальну легітимність у тих чи інших реґіонах. Саме з цього, як знаємо з історії, виникала низка проблем. Як на мене, боротьба націоналізму за легітимність є одним із найвідчутніших сюжетів модерної історії людства, а на даному етапі – постколоніальних суспільств.

У новітньому західному світі слово «націоналізм» відлякує, і ця традиція тягнеться від наслідків Другої світової війни, коли на рівні масової політичної пропаганди в дипломатичну та політичну сферу переможцями над Гітлером були закинуті хибні ототожнення таких різних і несумісних речей, як «нацизм», «фашизм» і «націоналізм». Проте, коли говорити про націоналізм без узвичаєних публіцистичних і політичних кліше та розглядати його, як об’єктивне явище, притаманне сучасному світові, то ним, радше, доцільно позначати певний ментально-психологічний стан окремої спільноти, аніж негативний ярлик моральної оцінки.

Ернест Ґелнер дає надзвичайно просту та зрозумілу дефініцію націоналізму: це політичний принцип, за яким політичні та національні одиниці мають збігатися; націоналізм як почуття та рух найкраще можна визначити саме мовою цього принципу; націоналістичне почуття – це або відчуття гніву, викликане порушенням цього принципу, або ж відчуття задоволення дотримання його; такого типу почуття і спричиняють будь-який націоналістичний рух.

Небувале піднесення націоналізму, що випало на добу романтизму, привнесло в європейські спільноти нове почуття солідарності. «Біологічний» чинник (спільна кров та етнічне походження), акцентований у «Промові до німецької нації» Фіхте, став новим підходом щодо ідентифікації спільноти. Саме ця обставина дала підстави Попперу назвати німецького філософа «першим апостолом націоналізму». Національне почуття виявилося тим інтеґратором, котрий приступив до подолання станового суспільства на рубежі ХVIII-ХІХ століть. Попри те, що зберігалися такі форми ідентичностей у соціумі, як «дворянство», «селянство» та ін., вони все ж почали істотно поступатися перед колективним виявом самосвідомості спільноти – усвідомленням національної приналежності, незалежно від майнового стану. Об’єктивно, що на той момент націоналізм мав вагоме історичне значення.

Мобілізаційними посилювачами подібних процесів протягом ХІХ століття стали наслідки загарбницьких війн Наполеона, які в багатьох країнах призвели до національного пробудження й опору («парад націй» у Південній, Центральній та Східній Європі). Звісно ж, що піднесенню почуття національної консолідації в європейського людства сприяли також стрімкий розвиток преси (газет) і друкарства загалом, розквіт наук гуманітарного циклу (перш за все, історії, фольклору, етнографії) та літератури й мистецтв, а також початкове шкільництво, обов’язкова військова повинність і поширення залізниць у другій половині ХІХ століття. Щодо залізничних комунікацій, то показовою є внутрішня політика царської Росії, котра остерігалася впроваджувати велике розгалуження на східних і далекосхідних територіях, оскільки це б неминуче призвело до економічного та фінансового піднесення провінцій, зростання реґіональних еліт, а в перспективі – до політичного сепаратизму, який, звісно, опирався б на «місцеві націоналізми» чи сприяв би їхньому активному формуванню.

Прикметно, що військові конфлікти після наполеонівських війн також досить гостро почали акцентувати протистояння за національною причетністю. Найбільш масштабно це видно у боротьбі проти іноземних поневолювачів (повстання Костюшка в Польщі, угорське повстання 1848 року). Однак і міждержавні військові конфлікти також були позначені цією етноментальною опозиційністю «свій – чужий». Наприклад, війни Бісмарка здійснили небувалу консолідації німецьких земель. Їх «збирання» призвело до геополітичного конфлікту з політикою гегемонії Франції на теренах континентальної Європи.

Як знаємо, наслідки франко-прусської війни 1870–71 року «зачепили за живе» національне почуття французів, які втратили свої історичні землі Ельзас і Лотарингію. В подальшому ця «національна образа», спричинена тогочасним світовим устроєм – ганебними для французів умовами миру, стала одним із основних стимулів у ході Першої світової війни.

Плівка «націоналізму» (популярність цінності національної держави) вкрила також й інші ідеології та міжнародні взаємини, а також на внутрішній лад багатьох країн. Як не парадоксально, але внутрішня політика Радянського Союзу також частково базувалася на націєтворенні. Саме комуністичний режим – як стверджує Гобсбаум – зумисне вирішив утворити етнолінгвістичні територіальні «національні адміністративні одиниці», тобто «нації» в сучасному розумінні цього слова, утворити їх там, де про них ніколи не було і спомину, наприклад, серед мусульманських народів Азії. Ідея радянських республік, основу яких мали складати казахська, киргизька, узбецька, таджицька і туркменська «нації», була творивом радянських теоретиків і навряд чи відповідала споконвічним прагненням будь-якого з цих середньоазіатських народів. Попри агресивне нищення багатьох етнічних груп, народів і націй, Радянський Союз сам потрапив у пастку антиімперських та постколоніальних»націоналізмів», які він раніше створив у вигляді адміністративно-територіальних одиниць – національних республік. Урешті саме ці «націоналізми» радянського, а згодом пострадянського простору й «розпустили» країну комуністичного тоталітаризму, яких – окрім державної машини імперії – переважно нічого не об’єднувало.

Крім того, націоналізм також став вирішальним чинником у формуванні світового устрою. З цього приводу Гобсбаум підкреслює, що націоналізм позначився і на наслідках угод, підписаних у Версалі і Брест-Литовському, які намагалися «впорядкувати» розшарпану Першою світовою Європу за «національною ознакою». Саме «світові устрої» ставали ще більшим джерелом для націоналістичних спалахів. Зазвичай, геополітичні домовленості і розподіли світу між головними країнами-гравцями не враховували споконвічні прагнення до свободи «маргінальних» чи «недержавних» народів. Сумним взірцем була доля й «українського питання» в добу УНР і Директорії.

Новий світовий устрій, який наступив після Другої світової війни, також не вирішив проблему гармонізації етнонаціональних взаємин на планеті й заклав низку «бомб уповільненої дії». Переважно, це стосувалося реґіонів, які стали гарячим майданчиком геополітичного протистояння СРСР-США (Корея, Ангола, В’єтнам, Афґаністан), та «близькосхідної кризи» – конфлікт між Ізраїлем та арабськими країнами. В багатьох із цих та інших реґіонах націоналізм набув нової форми вираження: ментально налаштованої на «вічний конфлікт», що тривав із давніх-давен і триватиме в подальшому. З цивілізаційної точки зору, це переважно подається, як «сутичка цивілізацій» та персоніфікація всього західного (окцидентального) чи східного у вигляді стереотипів: з одного боку – США як «взірець демократії», а з іншого – «вісь зла» (фундаменталізм, тероризм, північнокорейський тоталітаризм).

Цікава ситуація з націоналізмом (-змами) виникла після падіння Берлінської стіни та розвалу СРСР. По-перше, Європа була заскочена зненацька численними звірствами та міжетнічними конфліктами на теренах Югославії після Броса Тіто. Попри те, що низка країн євроатлантичного реґіону на правовому та управлінському рівні вже мала досвід вироблення механізмів полікультурного регулювання міжетнічної різноманітності, «етнічні чистки» в колишніх республіках Югославії показали, що боротьба за легітимність в умовах розпаду федерації насправді здатна відбуватися старими методами. Й сумна актуальність націоналізму полягає в тому, що він і досі виявляється єдиною найбільш демонічною та ефективною формою політичної мобілізації населення.

У постісторичний час «золотий вік» націоналізму вже минув. Етнічна ідентичність, така важлива для націоналізму, сьогодні є складовою більш важливішої ідентичності – соціокультурної, котра враховує не лише «кровні» (мова, віра, етнічне походження), а й (першочергово!) соціальні потреби індивіда. Зрештою, ми стаємо свідками, як під впливом масових потоків нелегалів і трудової міграції ще з 70-х років минулого століття етнокультурна структура планети зазнає докорінних змін. Тому й не дивно, що низка соціологів, політологів, філософів, демографів намагається прогнозувати майбутнє такого явища, як «національна держава». Сучасним соціально-економічним світом нині кермують не стільки уряди й держави, скільки транснаціональні корпорації та інші глобальні недержавні структури й фонди.

В контексті таких процесів, зрозуміло, що націоналізм істотно маргіналізується й набуває «локального вираження». Його боротьба за етнотериторіальну чи етноконфесійну легітимність здатна «підживлюватися» надзвичайно різними фінансовими та ресурсними джерелами (міжнародними організаціями, іншими державами). Тому в умовах непрогнозованості сучасного культурно-цивілізаційного поступу націоналізм, як не парадоксально, почувається, як «риба у воді»: він здатний виникати у конфліктогенних реґіонах, і там, де ситуація, на перший погляд, уже давно вирішена чи переведена в «хронічну» форму.

Все це призводить до зародження нового типу локальних конфліктів, які в сукупності підпорядковані єдиному планетарному протистоянню: тотальності (глобальної культури «суміші») та автономії (реґіональної культури автентичності). Ясна річ, що це безпосередньо модифікує рельєф сучасної політичної системи, перш за все – тих країн, які причетні до творення глобалізаційного дискурсу; це, відтак, породжує і новий тип політичних сил, одним із яких властивий синтез локальних (етнічність, конфесійність тощо), а іншим – глобальних цінностей (світова мережа, світ як спільний дім тощо).

Оскільки жоден світовий устрій і відповідна система міжнародних відносин не здатні задовольнити потреби всіх етнічних, етноконфесійних, соціокультурних і національних спільнот на самовизначення (незалежна держава, національно-культурна автономія тощо), стає очевидним, що постколоніальний різновид націоналізму залишається одним із вирішальних чинників конфронтаційних процесів. Кровопролиття в гарячих точках Африки, Близького і Далекого сходу, а також інших куточків планети лише підтверджують думку, що невловимий Джо націоналізму ще неодноразово з’явиться на горизонті.

2006 (з книги «Злами й консенсус», 2008)

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s