ПРО СПОГАДИ ПРОФЕСОРА ПИЛИПА ГАЙДИ

Posted on

GAIDA

Гайда, Пилип. Спогади 1892-1952. – К.: Смолоскип, 2014.

Мемуаристика в українській культурі завжди посідала чільне місце й досить часто була таким собі «летючим голландцем», який міг несподівано з’являтися, сповіщаючи про, здавалося, вже всім відомі речі. Причин такого парадоксу було чимало: якщо почати з головної, то, звісно, це тривала відсутність держави, за наявності якої не одне покоління українських громадян могли би мати повноцінний доступ до всіх без винятку доробків митців, інтелектуалів, науковців, політиків і військових. Відповідно, це зумовило таке тотальне незнання нашим суспільством цілих пластів української інтелектуальної думки, особливо тієї, що не вписувалася у формат комуністично-тоталітарної моделі історії України ХХ століття. Тому сьогодні видавці, науковці, освітяни опинилися в трохи дивній, однак на правду досить шляхетній ситуації, – «повторно» відкривати для нашого суспільства все те, що було століттями напрацьовано в нашій культурі. Не секрет, що пересічним українським громадянам – на рівні прискіпливої реконструкції – досі не відомі цілі сторінки минулого, які в розвинених країнах доносить до свого суспільства кінематограф, історичні-пізнавальні радіо- та телепередачі, не кажучи про книговидавничу галузь.

Якщо відійти від цього «просвітницького» пафосу й говорити посутньо, то мемуарний корпус української культури може дати фору національному фікшену, особливо тим текстам, автори яких «заграють із історією», оскільки послуговувався не фантазіями про минуле (як знаємо, фантазії завжди обмежені можливостями й рівнем знань фантазера), а формувався як спогад у ситуації «тут і тепер», який ще не просіявся через ситця істориків, дослідників та інших ретрансляторів колишніх часів.

«Пройдений шлях: спогади 1892–1952» професора Пилипа Гайди цікаві також тому, що описують історичний час, на «схоплення» якого завжди претендували та претендують, окрім української, ще декілька національних традицій: передусім – поляки та євреї, а якщо говорити про часи Імперії Ґабсбурґів, то, звісно, й австрійці. В цих культурах мемуари, щоденники, дослідження, що стосуються історії Галичини першої половини ХХ сторіччя, формують окремий потужний сектор історії.

У своїй ідейно-координатній «Передмові» до цього видання професор Ярослав Грицак окреслив політичний ландшафт української культури та суспільства, про якій свідчить Пилип Гайда. Справедливо іменуючи це «галицькою політичною традицією», яка була націотворчою та сильною впродовж ХІХ та початку ХХ століття, він справедливо зазначає про її поступову нівеляцію після розпаду Імперії Ґабсбурґів. Саме в такій атмосфері формувався світогляд Пилипа Гайди.

Мемуари Гайди дуже важливі мені як романісту, зокрема через свідчення «поведінки» соціальної динаміки, зокрема під впливом різних політичних викликів, якими була сповнена перша половина ХХ сторіччя. Спогади дають можливість об’ємного бачення політичного, культурного, буденного життя Галичини, можливість психологічного відчуття докорінних змін соціальної стратифікації, які випали на долю Східної Європи після Першої світової війни, падіння дому Ґабсбурґів, після злочинів нацизму та радянського тоталітаризму. Якщо спогади читати під таким прицілом, то вони є співзвучними з мемуарами «Вчорашній світ. Спогади європейця» Стефана Цвайґа: моторошної книги про «золоту добу» центрально-східної Європи та політичну катастрофу у вигляді двох світових воєн та нацизму, яка її змела.

Хроніка професора Гайди дивовижним чином поєднує різні підходи: життєвий спогад і аналітичну рефлексію, яка з’являється у вигляді ненав’язливих коментарів до тих чи інших подій. По суті, це сукупність низки «мікро-історій» про різні соціальні середовища, до яких був дотичний автор: гімназія в Тернополі та інтелектуальне середовище, військові події, навчання у Польщі, нацистська та більшовицька окупації, еміграція.

Зворушливі враження від цієї книги навряд чи можливо передати в скупій рецензії, в якій можливо хіба вказати на смислові координати мемуарів професора Гайди. Говорячи про день теперішній, то варто акцентувати на тому, що такі мемуари, як і низка інших, що досі не перевидані в Україні, здатні посилити не лише фахову цікавість до нашої історії, зокрема істориків. Такі мемуари – це своєрідний «інтернет минулого», з якого можуть черпати інформацію та на основі якого створювати цікаві проекти письменники, медійники, кінотворці.

Можливості дії спогаду на сучасну культуру та на самоідентифікацію суспільства – невичерпні, вони лише посилюють усе найкраще з нашої традиції, і дають багатий матеріал для різних форм репрезентації минулого. Якщо такий креативний підхід застосовувати до мемуаристики, то це вже буде не сфера суто читання чи досліджень, а вихід на формат інноваційних форм реконструкції історії – наприклад, як це робить через інфографіку у власних документальних фільмах BBC та «History». За цим майбутнє, яке зробить нашу історію, нашу мемуаристику ще більше затребуваною, навіть нарівні широких прошарків суспільства.

2014

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s