КУЛЬТУРНИЙ ПЛАСТИЛІН ПОЕТА

Posted on Updated on

PAVND

Поезія Езри Павнда належить до ориґінальних і водночас до суперечливих здобутків світової культури. Вона не розрахована на масового читача, її поціновувачі – вузьке, переважно академічне коло. І цьому існує кілька пояснень.

По-перше, власне сприймання поезії Павнда, а надто Кантос, про які тут ітиметься, здатне виникнути, гадаю, тільки після знайомства з щонайповнішим масивом поетичного доробку поета, тобто сприймання як психологічний процес виникне з цілісного бачення творчості мистця. Окремі тексти або вибіркове читання, фактично, не сформують панорамного уявлення про художній світ поета, навпаки – породять хибне його бачення.

По-друге, поезія Павнда, зважуся сказати, сама обирає свого читача, ставлячи перед ним енциклопедичні вимоги. Крім своєрідної містично-символічної наративності, де важко вловити межу між «розчиненим» філософуванням і власне культурологічними текстами: літературними, історичними, філософськими, релігійними, епістолярними та іншими. І, врешті, по-третє, – велика читацька авдиторія поезії Езри Павнда неможлива через «лінґвістичне розбишацтво» поета. Надмірно вводячи в художній текст давньогрецькі слова, латинські, італійські, французькі вислови, китайські ієрогліфи, економічну й суспільно-політичну лексику, Павнд тим самим ускладнив сприймання своїх віршів і, певно, порушив їхню композиційну органічність.

Парадоксально, Павнд як один з найбільш помітних лідерів поетичного експерименту та номіналістичного ставлення до творчості загалом створив надзвичайно ориґінальний онтологічно-поетичний проект у ХХ столітті – поему «Кантос».
Коли говорити про «Кантос», де сукупність поезій становлять велику поему-епопею, в якій ідеться про буття людства від праісторії (міточасу) аж до ХІХ й ХХ століть, то за масштабністю абстраґування цю літературну пам’ятку можна поставити в один ряд з «Божественною комедією» Данте, «Книгою благої любові» Хуана Руїса, «Втраченим раєм» Мільтона, поемами Байрона, «Піснею про себе» Вітмена. Манеру розповіді в «Кантос» можна визначити як мітопоетичну, хоча в «Кантос», де проявляється історична проекція, відтак надмірними стають епічність, описовість, дієвість, така наративність не домінує. Текстова нерівність, вочевидь, навмисна і мотивується сюжетним задумом «Кантос». Окрім того, автор стилістично не завжди був ідентичним, він, зазвичай, упродовж усього творчого життя зазнавав культурологічних впливів.

«Кантос» також є своєрідним культурно-цивілізаційним підходом до історії людського буття. Попри усвідомлене руйнування Павндом хронології, бо в нього деякі історичні епохи ніби “забігають наперед” чи “виринають” у пізніших (наприклад, Кантос ХХХ, де поєднано “гомерівський” текст і “середньовічний” епохи папи Олександра Борджія), усе-таки виокремимо чотири історичних епохи (текст):
1) гомерівська;
2) середньовічна (пізнє італійське Відродження);
3) давньокитайська (часи Конфуція);
4) просвітницька (1730 – 1815).

Одразу виникає два запитання – в чому полягає зв’язок між цими “цивілізаційними тілами” і чому власне такий відбір епох? Спільність між названими епохами криється, гадаю, в їхніх ноосферах: у схожих суспільно-політичних та етико-правових ідеях справедливого суспільства й свободи людини, які ґрунтовно розроблялися у творчості мислителів Відродження, Реформації (Петрарка, Салютаті, Браччоліні, Марсіліо Фічіно, Микола Кузанський, Еразм Роттердамський та ін.), у філософських працях і законодавчих документах епохи Просвітництва (Дідро, Вольтер, Джефферсон, Франклін та ін.), у стародавньому Китаї в школі Конфуція, зокрема ідеї сильної і справедливої держави (Кантос ХІІІ). Тобто Езра Павнд зосереджує увагу на “антропологічних” сферах історії, на активних періодах людської свободи, що поставала основним об’єктом філософсько-правового дискурсу. Зрештою, гомерівську епоху як реальність у ситуації міту також слід уважати періодом абсолютної свободи, який був (бо остання не була усвідомлена, осмислена індивідом) органічно пов’язаним із природою міту і становив з нею одне ціле.

Якщо говорити про відбір епох як “платисліну” для «Кантос», то це питання конче слід розглядати разом з інтелектуальним досвідом мистця. Асоціативне зіставлення часово різних історичних “тіл” у Кантос, гадаю, теж невипадкове. Вагомий вплив на поетів-метафізиків, як і на Езру Павнда, мала праця Спостереження за людиною батька асоціативної психології Девіда Гартлі.

“Гомерівський” текст у Кантос нероздільний з мітологією. Крім її зовнішньої рельєфності Павнда ще цікавлять глибинні смислові зв’язки в структурі міту. Одначе цю проблему треба потрактовувати обережно і, відповідно, наперед указувати вектор, під кутом якого здійснюватиметься аналіз. Приміром, Кассірер пропонує трактувати міт у трьох напрямках: як форму думки (Denkform), як форму споглядання (Anschauungsform), як форму життя (Lebensform). Утім, слід урахувати, що ми маємо справу не з мітом-реальністю, а з мітом-методом. Отже, стосовно поезії Павнда результативними будуть перший і третій підхід, між якими, до речі, не завжди простежуватиметься грань. Не дивно, що він, як і Джойс чи Еліот, особливу увагу приділяв творчості філософа й етнографа Леві-Брюля, котрий досліджував динаміку й характер мислення первісних людей. У численних Кантос помітні спроби відтворити “Я-свідомість” у ситуації міту, заглибитись у його реалії. Пізніше це дістане назву “мітологічного методу”, ціле покоління англійських мистців упроваджуватиме його у свою художню практику.

В такій поетиці наратор (“Я-свідомість”) фактично розчиняється в бутті, а часово-просторові межі стираються й стають непомітні. Під час уважного читання перших Кантос здається, що Павнд поставив перед собою своєрідне феноменологічне завдання: звільнити свідомість від емпіричного, століттями накопиченого матеріалу і подати її в “чистій”, архетипній формі. Для цього слід виробити “універсальний комунікатор” – вічну мову, яка була б доступною всім епохам і жодною з них домінантно не заповнена. Навіть зачин великої мандрівки, з якої починається Кантос, ніби затягнутий хмарами невідомого, незнаного, що підкреслює “первинність” свідомості наратора, брак найменшого уявлення про довколишнє буття: “Ми сягнули краю найглибших вод, Химерних країн і населених міст” (Кантос І; переклад Ігоря Костецького).

Сюжет повернення Одіссея, як відомо, блискуче використав у романі Улісс Джойс. Аби вберегтися від ототожнення художнього методу ірландського прозаїка з методом Павнда, зауважу, що спільність у використанні сюжетної основи подорожі-повернення царя Ітаки в обох мистців існує лише на генетичному рівні, їх власне привабив “містичний” бік гомерівського сюжету – дорога крізь химерне й непізнане. Проте художні шляхи Джойса і Павнда, безперечно, різні: перший реалізує “мандрівку” в локальній структурі простору (місто) і часу (один день), крім того, подає її через ігровий, іронічний вектор; другий, навпаки, – через цивілізаційну структуру, яка містить у собі кілька складників асоціативно-символічній зв’язці, якій притаманна трансчасовість. Або час вічної “щойності”, де, власне, можуть існувати часово різні предмети (епохи).

Перша terra incognita, яка лежить на шляху морської подорожі, є Ітака епохи пізнього Відродження, хоча часовий простір “середньовічного” тексту значно більший. Опріч хронологічної фіксації (в Кантос згадуються 1265, 1401, 1429, 1449, 1452, 1503 та інші роки), не слід випускати з уваги ще й “чужі сліди” – корпус найрізноманітніших цитат, що постають своєрідними культурологічними кодами і мають власні “батьківщини”: автора, рік написання, історичний і культурний контекст, а це ніби створює “внутрішній” резерв “середньовічного” тексту. Тож можна говорити про дві парадигми часу цього історичного періоду: інтелектуально-духовну (внутрішню) і подієву (зовнішню). Розгляньмо першу.

Середньовіччя було улюбленою епохою Павнда. Крім блискучого знання історичної сюжетності цієї епохи та інтуїтивного відчуття її внутрішнього буття (в Кантос поет моделює своєрідний “погляд ізсередини” самої епохи), особливу увагу мистець приділяв літературно-філософській спадщині. На відміну від гуманістів Відродження, які фактично спотворили розуміння раннього Середньовіччя, нав’язавши інтелектуальному дискурсу термін “темні віки”, Павнд помітив у цій епосі унікальний резерв духовної формації.

На початку Середньовіччя у творчості Авґустина формується новий тип цивілізаційного мислення – історичний. Авґустин дає зовсім нове розуміння часу, звертає увагу на його лінійну динаміку, якій притаманна щільність і безперервність (цей принцип значно пізніше в теорії “тяглості” розвиватиме Декарт і Спіноза, а ще пізніше у філософії інтуїції та пам’яті – Берґсон). У теологічному філософуванні Авґустина “історія” постає куцим проміжком між двома “вічними безмежжями” – між періодом Господнього формування світу й царством Божим.

Тобто, “середньовічний” текст у Кантос слід розуміти як початок відліку повільного самознищення людського буття. Якщо довіритися судженню Ігоря Костецького, згідно з котрим основна ідея Кантос – це “протиставлення культури цивілізації” (що цілком імовірно), а також якщо, йдучи за Шпенґлером, розуміти культуру як початок людського буття, а цивілізацію як згасання й кінець, то “цивілізаційний” дискурс виразно помітний у Кантос із “середньовічним” текстом.

Зокрема події, про які йдеться в Кантос VI, VIII, XI, відбуваються за часів політичної кризи папства, за часів конфлікту між королем Альфонсо Араґонським та понтифіком; і цей конфлікт є складником основного протистояння епохи Ренесансу: світського світогляду (передбуржуазного), що був тогочасним “аванґардом”, і церковно-догматичного, який являв собою своєрідний “консерватизм”. Історичні поразки останнього очевидні: “вавилонський полон” у Авіньйоні папи Боніфація VIII і великий розкол церкви – дві з багатьох причин, що пояснюють децентралізації папської влади. “Тим, що втратив папа, – стверджує історик Девід Лінч, – скористалися з вигодою для себе світські монархи, чий контроль над церковними фінансами та церковним персоналом на території їх держав 1417 р. був значно більший, ніж року 1294-му”. Іншими словами, церкву поборола держава, відповідно стару (церковну) культуру – нова (світська), що лише починає формуватися, цивілізація, першими апостолами якої стали світські мислителі, представники передбуржуазії. Отже не дивно, що один з тогочасних теоретиків “індивідуалізму” Лоренсо Валла був палким прибічником короля Альфонсо Араґонського. Тобто, гуманісти, самі того не відаючи, поволі готували підґрунтя для Реформації – справи буржуазії, справи людей цивілізації, яка потім призведе до буржуазно-промислових революцій.

Однак у “середньовічному” тексті Павнд подає людське буття не за схемою “великої історії”, а радше як мінімаліст, через фраґменти людського життя, переважно через листи або через події в локальному просторі (політична ситуація в Мілані, Флоренції, Тоскані). А масштабні історичні події, як, приміром, прибуття на церковний собор у 1438-1445 рр. до Флоренції “візантійської делеґації з близько 700 членів, за участю самого імператора Іоанна VIII, константинопольського патріарха та двадцяти єпископів” (Д.Лінч), де було досягнуто згоди в об’єднанні західної і східної християнської церкви (що так і не здійснилося), – Павнд подає як мимовільну згадку, як певну випадковість: “І грецький цісар був у Флоренції” (Кантос VIII). Тож наратор не спостерігає історію, а перебуває в ній, не звертаючи надмірної уваги на події, яким наступні покоління надаватимуть нового й важливого значення; і така “присутність” в історії створює ефект справжньої художності, здається, що все відбувається безпосередньо зараз; це можна помітити в сюжеті “будування храму” (Кантос ІХ). Також Павнд досить часто “зміщує” наратора, ним може бути історична особа; стосовно цього Еліот писав, що поет “увів термін “персона” для історичних персонажів, які говорять його власним голосом, і то є влучний “термін”.

Як уже зазначалось, улюбленою епохою Павнда було Середньовіччя (до речі, рання книжка мистця називалася “Середньовічний дух любові”). У Кантос ХХІ ми несподівано натрапляємо на “філософські симпатії” Павнда, оскільки серед персонажів є мислителі Козімо Медічі й Марсіліо Фічіно, котрі були першими представниками італійського неоплатонізму. А для Павнда, поета-метафізика, ця філософська течія Ренесансу мала важливе значення.

Утім, спершу розгляньмо епоху. 1459 року Козімо Медічі, глава Флорентійської республіки, створює клуб прихильників філософії Платона, яка поширювалася в Європі східнохристиянськими теософами й мислителями (Хрісолор, Пліфон, Віссаріон та ін.). Цей вільний заклад дістав назву Платонівської академії. Вона об’єднувала світських інтелектуалів і мистців. Завдяки перекладацькій діяльності Фічіно, його детальним коментарям, західноєвропейське суспільство більш ґрунтовно дізналося про ідеї Платона (на той час були відомі тільки кілька праць давньогрецького філософа), Плотина, Ямвліха. Та Фічіно писав й ориґінальні філософські твори, в яких Павнда захоплювала, гадаю ідея божественної любові (любові в метафізичному, “універсальному” значенні). Нею просякнуте ціле буття, вона уможливлює нерозривність усесвіту, й істинне знання останнього належить тільки Богу. Тобто, в містичній гносеології Фічіно автора Кантос приваблювало “примирення”, синтез світоглядних протилежностей, зокрема мітології (поганства) і християнства, пантеїзму й теїзму що видно в сюжеті “будування храму”: “І збудував храм, так повний поганських утворів”, “Витворне вкриває готичне” (Кантос ІХ).

Подібне відбувається з численними текстами Кантос, вони то зливаються, то віддаляються і йдуть паралельно. Витворюється своєрідна “блукаюча когерентність” тексту, що, своєю чергою, підсилює мітологічний символізм Кантос, де синтезуються і розчиняються немітологічні предмети (витвори історичних епох). Отож маємо справу з “інтелектуальним”, надуманим мітом.

Зрештою, поезію Павнд розумів як “науку”, тому мітотворення поета помітно детермінується: основою є “символізм підсвідомого” (Н.Фрай), або первинний міт, який “накладається” на певну епоху, дивовижно не втрачаючи цілковитої семантичної узгодженості між метафорами і зберігаючи коди цієї епохи, але разом з тим підпорядковує її “справі міту”, в якій домінуючою постає метафорична структура. За таким принципом побудовано Кантос ХХХ.

Для пояснення такої поетики Павнд теоретично обґрунтував “ідеограматичний метод”, що онтологічно тяжів до давньокитайської поетики, характерні ознаки якої помітні в мітологічно-натурфілософській поетичній практиці. Вона постає сукупністю буквальних метафор (схожий принцип спостерігається у ході аналізу різноманітних національних прафольклорних текстів). Невловимий (розум неспроможний його схопити) зміст у такому разі є подібним до архетипного, містичного безмежжя. Для Павнда в такій поетиці важливим було, кантівською мовою, die Vertiefung (заглиблення), що нечувано розширювало художні можливості.

“Давньокитайський” текст, який є одним із ключових у Кантос, також наділений зазначеними мітологічними ознаками, і його сприймання породжує відчуття міту. Проте цей текст цікавий завдяки іншому. В ньому досить-таки виразно постає інтелектуальна парадигма. Не слід забувати, що Павнд перекладав твори Конфуція англійською мовою. Стародавній філософ у Кантос фігурує як персонаж. Зокрема, в Кантос ХІІІ поет подає етично-гуманістичний вектор учення мислителя. В основній книзі конфуціанства Лунь-юй центральною категорією вважається “жень” (дослівно – гуманність), що пропаґує любов й повагу, взаєморозуміння і взаємопошану між людьми, і це мусить відбуватися на всіх рівнях суспільного життя. Людина, особливо правитель, у своїх діях має керуватися розумом, який і дає владу над світом, але розум має підкорятися законам “жень”: “Як хтось не має порядку в собі самому, Не може робити порядок довкола себе” (Кантос ХІІІ). За такої ситуації поетові дуже важко уникнути дидактики, яка тією чи тією мірою виявляється в художньому тексті. І Конфуцій мусив би бути “дидактичною персоною”, оскільки є носієм “ідеології” (певної системи поглядів), але манера мовлення цього персонажа ніби “ізольована” від соціально-історичного. Для підсилення арґументації Конфуцій не спирається на факти реальної дійсності, а коли і вживає в мовленні “зовнішні коди” (реалії буття), то хіба що на марґінесі власного мовлення-думання-згадування, яке постає радше далеким тлом.

Однак і такому міркуванню з певною інформацією про довколишнє буття Конфуцій не дає логічно завершитися, отже “недомовлення” набирає ознак символу: “Вань управляв помірковано, За його днів Державу добре держано, і навіть пригадую Один день, коли літописці не записали в рукописах, Гадаю, ті речі, про які не знали, Та ті часи, здається, минають” (Кантос ХІІІ). Опріч того, конфуціанське вчення приваблювало Павнда як стародавній різновид консерватизму, до якого поет безперечно тяжів.

“Давньокитайський” текст, як і “гомерівський”, є найбільш архетипні, лексично органічні, тут не зустрічаємо навмисної деформації мовних частин твору, що пояснюється незаповненістю текстів “цивілізаційним розумом”. Мова в Кантос постає ніби обличчям історії, на якому читаємо всі внутрішні зміни. Щоб показати це , Павнд досить часто вдається до стилізації, наслідуючи не лише окремі тексти (в Кантос це видно з листів), приналежні до певного культурологічного тла, а й цілі епохи, що дає змогу відчути й обутове, і загалом речове тло епохи.

З цього погляду цікавим є “просвітницький” текст, що охоплює життя американського суспільства кінця ХVIII – початку ХІХ століття. Ще Вордсворт зазначав, що конче треба імітувати реальну людську мову і, наскільки можливо, її засвоювати. Дух епохи, Павнд подає, щонайперше, через її лексику. У “просвітницькому” тексті ми не зустрічаємо нічого поетичного. Звичайно, такі слова і словосполучення, як “профспілка”, “дисконтовий банк”, “корупція”, “брезентовий намет”, “електричний щебет”, “громадську думку правильно поінформовано”, досить-таки протилежні до лексики “мітфологічного” чи “середньовічного” текстів, і, на перший погляд, їхнє вживання в Кантос нагадує невдале експериментування (таку думку не слід відкидати).

Утім, такий рівень лексики, гадаю, варто розглядати функціонально. Павнд у “просвітницькому” тексті, вочевидь, хотів передати нуртування тогочасного суспільства, показати зовсім інакший тип мислення епохи, зрештою, наблизити читача до статусу її ровесника, про що влучно писав В.Ізер: “Літературний текст повинен бути задуманий таким чином, щоб заанґажувати уяву читача до процесу творення речей, що перебувають поза ним”. Отож, на зростаючій контрастності поміж епохами, які в Кантос змінюються, помічаємо еволюційний процес духовного виснаження людства і стрімкий розвиток “штучної природи”, якою людина дедалі більше себе оточує і дедалі більше підпорядковується їй.

Справді, коли поглянути на світову історію, то вона радше буде подібною до історії техніки, ніж до історії людини чи історії природи. І велетенська планетна мегамашина, як узаємопідпорядкування всього живого і штучного, виступає реалістичним доказом тому. Павнд уже відчував дихання універсального Ніщо, яке Еліот передасть у метафорі “спустошеної землі”, як цивілізаційного цвинтаря й понурої “балади” про людство. Тому Кантос Павнда слід розуміти не лише як культурологічний путівник по світових культурах, а й, насамперед, як Велике Застереження. Найважливіше: досвід експериментальних пошуків Павнда показує, що пластиліном (матеріалом) для поезії можуть слугувати не тільки особистісні рефлексії автора, його суперечлива доба, а й увесь арсенал світової культури. Інша річ, яким постане рівень художнього моделювання і креативні можливості творця.

Парадоксально, але будучи номіналістом за духом і кров’ю, Павнд через своє бажання створити „поетичний проект історії людства” опинився в пастці онтологізму, позаяк його Кантос стали ориґінальною та неповторною картиною буття.

1997 (опубліковано в книзі “Автономія Орфея”, 2008)

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s