ВЕРБЛЮДИ КУЛЬТУРИ Й «БІЛИЙ ШУМ»

Posted on Updated on

Есей про сутінки професора

Невпинне завершення епохи «верблюдів культури», як професорів називав ще Ніцше, в Україні розгортається драматичніше, ніж у Європі. Якщо у Європі ця проблема стосується переважно втратою класичним університетом провідного значення в інтелектуальному та культурно-освітньому житті суспільства (цим і мотивуються пошуки активних шляхів трансформації сучасних університетів до інтерактивних інтелектуальних осередків), то в Україні ця проблема поступилася значно більшій – тотальному знеціненню професорсько-викладацького складу як стійкого соціального та суспільного прошарку.

Дебре у своїй книжці «Інтелектуальна влада у Франції» занепад впливу професорів, занепад епохи Сорбони, пов’язує ще з початком ХХ століття, коли почав активно зростати вплив інших інтелектуальних агентів – письменників, видавців, журналістів, а з другої половини – відділу реклами, піар-агенції, колумніста у престижному виданні та, зрештою, телеведучого та шоумена.

Втім, якщо в розвинених ліберально-демократичних країнах цей прошарок і досі становить відчутну частину «середнього класу», то в Україні він, використовуючи західноукраїнський діалектизм, є затурканим бюрократично-маразматичною, порочною та корумпованою загалом системою вищої освіти. Дикі лекційні та аудиторні навантаження (900 чи 1100 годин на рік), папірцеві тяганина й писанина дріб’язкових планів, модулів, програм, купівля-продаж учених ступенів, примітивний і карнавальний загалом рівень написання і захисту дисертацій, принизливі зарплати на тлі невирішених матеріальних питань і зубожіння загалом призвели до того, що в сучасній Україні значно успішнішим – із точки зору матеріального становища – є будівельник, водій чи люди так званих «прикладних професій», що мають безпосереднє відношення до обертових коштів і поточних послуг.

Це призводить до того, що середньо-статичний теперішній професор загалом не має часу розвиватися. За винятком тих вищих навчальних закладів, де вирує більш-менш інтегроване в світові процеси інтелектуальне життя і де наша професура вряди-годи виїжджає за кордон на міжнародні наукові акції, водночас у провінційних середовищах зовсім інші тенденції. Неадекватність професора до сучасного світу через нездатність своєчасно його пізнавати ще помітив Річард Рорті, який дотепно сказав, що юнак, який оперативно володіє пошуковими системами, значно ефективніший від багатьох ходячих енциклопедій. Окрім цього, професор – це дітище текстоцентричної (а згодом друкоцентричної) культури та університету ще із часів Абеляра, що сьогодні істотно поступилося місцем інформаційно-технологічним перетворенням, зокрема цифровій культурі; і тому вони переважно продовжують існувати в режимі «культурної ностальгії» з орієнтацією на минулі стадії знання та інструменти пояснення світу.

Щодо стилю письма, це й досі посилює домінування важкого академічного слогану – термінологічно-зашлакованого, дико-еклектичного, надмірно-ускладненого, що неможливо читати, а в науковому та навчальному адмініструванні – рецидивів радянськості.

Очевидно, що це не стосується нового покоління професорів, які встигли побувати й викладати в Польщі, Німеччині, Франції, США, Канаді, Австралії, отримали наукові стипендії на кшталт Фулбрайта і загалом дбають за культуру свого письма, методологічну ясність та аргументованість чи манеру інтелектуальної поведінки. Проте, на тлі загальної ситуації – це лише приємні винятки.

Один дотепний французький есеїст якось сказав, що інтелектуальне життя завжди приречене на корпоративну замкненість через саму природу своїх об’єктів досліджень. Адже, коли ти обираєш предмет чи цінність, то мимоволі й обираєш мову, якою про них говоритимеш і яку розумітимуть такі ж як і ти. Наприклад, у Франції та Німеччині публічними є лише до 10% гуманітаріїв (переважно – філософи, політологи, культурологи), водночас інші – є трудівниками «в тіні», котрі не переймаються своєю медійністю. Тому «відомих» і «пізнаваних» можна перерахувати на пальцях, які досить часто паралельно ще й виконують функцію фронтменів і шоуменів, активних колумністів та експертів Навіть невимушена та неусвідомлена самоізоляція більшості інтелектуалів і професорів пояснюється самою практикою діяльності – «обраними» інтересами, відповідним спілкуванням та ціннісно-смисловими установками й орієнтаціями. Фаулзова метафора «Вежа з чорного дерева», в яку мимоволі заганяє сам себе інтелект як ніколи актуальна.

Це призводить до того, що ідейні фантазми інтелектуалів не завжди є адекватними до світу, що прискорено видозмінюється. У фізиці є чудовий термін «білий шум», що означає хвилі різної частоти, але однакової інтенсивності. Мабуть, це приреченість постійно чути одну частоту і від імені цього намагатися говорити про весь непізнаний світ, а найстрашніше – переконувати про це інших. Епоха французьких інтелектуалів-енциклопедистів минула, і теперішній інтелектуал – це переважно слухач однією частоти. Можливо й це по-пророчому мала на увазі одна з героїнь роману «Небезпечні зв’язки» Шедерло де Лакло, коли стверджувала, що найлегше обдурити – так це інтелектуала.

2009 (з книги «Письмо з околиці», 2010)

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s