ДНІСТРОВИЙ ХОТІВ СТАТИ ПІНГВІНОМ

Posted on

Анатолій Дністровий про свою есеїстичну творчість і рибальство в розмові з “ТСН”

Український письменник Анатолій Дністровий приготував до видання одразу дві книги: “Автономію Орфея” та “Злами й консенсус”.

Обидві книги – не художні, хоча автор знаний, перш за все, романами про тяжке життя “пациків”. “Автономія Орфея” – це варіації на тему поетичної творчості і навколо неї, а “Злами й консенсус” – це шість есе на захист ліберальної демократії в перехідних умовах.

Обидві планується видати в цьому році. – Це більше філософські штуки, а не літературні, – каже Дністровий. Він кандидат філософських наук, за фахом історик філософії, раніше досліджував націоналізм і трансформації сучасних ідеологій. Перші книги Анатолія – поетичні, але здебільшого його згадують за книгами про “гоп-культуру” в Ніжині та Тернополі.

– Я вже комусь казав, якщо звучатиме “конкретний пацан”, то я буду носити з собою біту! – сміється письменник, – Я – інтелігент нової формації. Це зараз так називається.

Дністровий – інтелігент нової формації – Так і запишемо. Розкажи про книгу присвячену поезії. Ти ж її довго готував? Як нарешті дійшло до видання?

“Автономію Орфея” я писав понад 10 років, на перших початках ще навіть не думав, що це буде окремий цілісний корабель. Кілька разів змінювалася назва, кілька разів я фронтально чистив книгу і викидав із неї інколи до 50 відсотків матеріалу. За останні роки я вийшов, принаймні це мені зараз так здається, на певну культурологічну картину і сюжет книги. Мені здається, що найцікавіші, неординарні та несподівані речі в поезії, прозі і навіть у гуманітарних науках виникають не в ході суворого дотримання чогось одного, а на перехресті. Якраз там, де відбувається взаємопроникнення, – лежить територія невідомого, непередбачуваного та несподіваного.

– Де має вийти книга?

У харківському науковому видавництві “Акта”. Індивідуальний дизайнерський підхід до оформлення, якісна верстка та робота з текстом цього видавництва, практично, майже не мають аналогів в Україні. Після низки пошуків і переговорів я зупинився саме на “Акті”. У книзі я намагаюся поєднати елементи текстологічного та соціологічного аналізу, ясна річ, заваривши все це на певній “філософській” каші. Зізнаюся – писання “Автономії” книги для мене було найприємніше з усіх творчих завдань, які я перед собою ставив. Проте, книга вкрай суб’єктивна, бо я говорю про тих поетів, яких страшенно люблю: Вергілій, Гельдерлін, Рільке, Аполлінер, Незвал, Еліот, Павнд, Плужник, Герасим’юк та багато інших. Особливо мене цікавлять питання формування та продовження певної традиції та, з іншого боку, розриву з такою континуальністю. В кількох місцях я навіть насмілився говорити про причини таких процесів.

– Ти порівнював українських поетів із зарубіжними?

Це не зовсім порівняння, це більше пошук співзвучних моментів і паралелей. Скажімо, я шукав несподівані паралелі між такими різними поетами, як Еліот і Плужник. За любов’ю до бароко, як не дивно, зустрілися такі авангардисти, як молодий Бажан і Аполлінер, зрештою, як і багато інших. Бажан любив феодальну добу Мазепи, і Аполлінер, коли був ще Костровицьким, також шанував староукраїнську та старопольську барокові літератури.

– Як ти оцінюєш стан сучасної української поезії?

До цієї теми я не вдавався. Мене більше цікавлять ті чи інші тенденції в світовій поезії. Хоча в есе “Автономія Орфея”, яке й дало назву усій книзі, я розглядаю таку складну й суперечливу тему, як що є поет сьогодні. Щодо української сучасної поезії, як і будь-якої іншої поезії нашої планети, – то це, мабуть, молоде вино, яке має забродити, зрештою і забродить. Не солідно виставляти якісь критичні ярлики явищам, які тільки розвиваються. –

І хто(що) є поетом сьогодні?

Питання – по нирках. Але я спробую. Як на мене, це комплексна тема. Перше – це індивідуальна художня мова, бажано – адекватна до реалій сьогодення, бо поет, усе ж таки, повинен бути сучасником власної епохи. Далі – самобутня картина поетичного світу, неординарна образна система та власна манера – форма, стиль, темп. І найголовніше: етична позиція, коли не маєш права в поезії йти проти власного ж серця. Все це я і вкладаю в поняття автономії поета. Це не сумісне з одноденною кон’юнктурою чи взагалі з речами, сфокусованими на поточних і нетривких актуальностях. Я людина старомодна і попри захоплення постсучасними ідеями, все одно вірю, що поезія – це штука завжди дотична до трансцендентального. «Миттєва метафізика», як називає її Башляр.

– Ти не підтримуєш думки Акуніна, про те, що той, хто не має два “х**” і не вміє говорити “жопою” в сучасному світі – не поет?

Можна говорити будь-яким органом, лише б це було адекватним до внутрішньої конституції людини. Тому для мене дорогоцінними є, з одного боку, Джон Дон зі своїми великими поривами і візіями, а з іншого – Єгор Лєтов чи Могутін зі своїми соціальними чи фізіологічними неврозами і надривами. Тому я дуже вірю матюкам і надривам Буковскі чи Олега Солов’я, бо вони народженні в стражданнях, але не сприйматиму подібне в епігонських практиках.

– Ти писав про поетичний слем?

Про слем я не писав, бо слемів в історії світової словесності було, мабуть, мільйон. У кожен час подібні культурно-естетичні ін’єкції називалися по-різному. Мені цікаво говорити про процеси, що породжують подібні явища, а також інші речі. Першими слемерами були Сократ, кініки і Діоген. Багато хто з них випорожнювався на людях, наслідував у поведінці тварин, кепкував з усталених звичаїв, іншими словами –перебував у цілковитій свободі. Щодо епатажу, то порівняно з ними сучасні слемери – це невинні ягнята з небесними оченятами. Хоча вони мені симпатичні, бо ворушать болото застою. Просто, якщо любити історію літератури, історію філософії, словом, любити не лише себе коханого, а й те, що зробило людство, то там є чимало такого, до чого не дотягнули навіть сексуальні революціонери зі своїми внуками в ХХ столітті. Про нас, жовтодзьобиків, у таких контекстах навіть і не треба говорити. Деколи я думаю, що на всі речі, що відбуваються на наших очах, треба дивитися масштабніше. Якщо чоловік виходить на сцену і показує голу задницю, то це свідчить про зміну певної культурної парадигми. Якщо голу задницю показують усі оптом, то це говорить, що ця парадигма стає обов’язковою нормою як Комуністична партія в Радянському Союзі. Треба завжди все ставити під сумнів і буди інакомислячим, за будь-яких режимів, культурних мод і масових домінуючих речей. Треба завжди також бути проти себе, бо тільки з цього народиться музика.

– Ти остаточно перейшов з романів на серйозну літературу – чи це тільки для того, щоб відволіктися?

Подібний масив текстів я завжди писав паралельно з художніми: ще зі студентських років. Ясна річ, що то все раніше було дуже вбоге й зелене. Сучасний роман мені не цікавий, особливо такий, який зараз домінує в нашій і зарубіжних літературах: про побутові, психічні і статеві проблеми автора. Рухатимуся до роману есеїстичного, густішого, з виходом на культурологічні паралелі та певні речі, що стосуються історичних трансформацій соціуму. Хоча, спершу подописую всі свої незавершені штуки.

– І які в тебе ще є незавершені штуки?

Два романи, проект книги поетичного вибраного, і нова книга есеїстики.

– Розкажи про романи.

Зараз редагую роман про середовище вчених, виконаний на київському матеріалі. Нехай це буде моїм сюрпризом. Скажу лише, що в моєму новому романі підозріло часто вмирають вчені, і головний герой, жертвуючи багатьма особистими речами, хоче поновити собою відмираючу популяцію. Проте, він також усвідомлює свою жалюгідність і необов’язковість на велетенському цвинтарі глобальних ідей, сутностей, теорій, розпадом гниття чого себе отруюють так звані інтелектуали. Він усвідомлює свою даремність, але прирікає себе на цей вічний трунок пізнання.

– Про що книга “Злами й консенсус”?

Ця книга стосується ідеологічних процесів у перехідних умовах. Це дуже незвично для письменника – говорити про ідеології, політичну філософію, глобальні штуки. Мене, як і всіх решта людей, також дістає шістнадцятилітнє тупцювання України на місці. Ідеології я розумію як громадянську культурну систему, що повинна формувати, контролювати та спрямовувати владу й процеси трансформації в демократичне русло. Єдиним союзником тут я вбачаю цінності ліберальної демократії, яка не сумісна з тією бутафорською демократією, що панує в нашій країні і про яку так завзято цямкає наш посттоталітарний політичний клас.

– Твоє справднє прізвище – Астаф’єв. Наскільки мені відомо, псевдо “Дністровий” ти взяв собі, бо любив рибалити на Дністрі. Розкажи про свої перші походи на рибу.

Про рибальство та інші важливі речі я також планую написати роман! Взагалі перший похід – це було, мабуть, у школі, коли я вчився в молодших класах. Точно не пригадую, але дуже пам’ятаю той перший раз, коли я хотів стати пінгвіном (на слензі рибалок – це зимовий рибалка). Ми приїхали на тернопільське озеро біля острівця парку Шевченка і там я провалився під лід, мене витягнули, розділи, обогрєлі і відправили додому. Більше мій досвід зимового рибалки мені не знадобився. А зараз просто марю – так хочу стати пінгвіном, але мої домашні дівчата – дружина і донька – категорично мене не пускають, мабуть чогось бояться. Але в глибоко в душі я готовий, і це питання часу. Щоб тільки вони не знали. Раннього літа я часто рибалю з приятелями в київській міській зоні: ми любимо кидати спінінги на судака. Вночі нашу приманку – воблера (імітатор живої рибки) – в повітрі вхопив кажан. Це було дуже болюче видовище: надати кажанові хірургічну допомогу прибігли навіть офіціантки з сусіднього ресторану, на території якого ми рибалили. Мені дуже шкода було того кажана, ми ледве витягнули з його тіла кляті гаки. –

Сім’я взагалі негативно ставиться до такого відпочинку? Багато риби ловиш?

Сім’я дуже любить, коли я рибалю. Особливо донька, яка інколи ходить зі мною. Щодо кількості риби, то це питання гастрономічне. Зізнаюся, я – хапуга і в мріях хочу завжди багато, але цього не буває, бо наші водоймища – скажу трохи занудно – дуже виснажені від надмірного антропогенного тиску. На тараньку зловити найлегше. Щось серйозніше – не завжди. Останніх два роки я не можу впіймати щуку чи судака більші за 2 кг. Це невтішні показники, вони відображають реальний стан справ у водоймищах.

– І що робити?

Я взагалі виступаю за заборону будь-якого рибальства бодай на 3-4 роки. Треба зарибнити країну, а тоді можна знов рибалити. Про браконьєрів не кажу, цих папіндосів взагалі треба закопувати на місці.

– Ти їх бачив коли-небудь?

Бачив з берега, як один папіндос на човні витягував двістіметрову сітку – стояв якраз на зимувальній ямі в міській зоні Дніпра. Витягнув не мало. Я навіть не вірив, що зараз ще є стільки риби.

– І ти був без ружжя?

Без! На Десенці бачив сцену лінчування браконьєра, який спробував скористатися електровудилищем. Збіглося до 15 рибалок і відвішали йому по повній програмі. Мужики мені казали, що в Росії за такі речі не встигають довести до міліції – привозять закривавлене тіло. Хоча, мені здається, лінчувати треба спершу владних гандонів, а вже потім цих браконьєрів.

– Що таке електровудилище?

Це коли в воду пускають електророзряд, в акваторії його ураження відбувається своєрідний мікро ядерний вибух – вмирає все: від пуголовків, жаб, мальків, слимаків аж до крупних риб, в яких вивертає тельбухи і тріскають судини. Це один з найгидкіших і найдикіших способів нищення екосистеми. У нашій країні все неправильно і все треба міняти. Любий поц може за таке відкупитися.

– Ну, ти добре знаєш, що треба змінювати в екології, а що треба міняти в культурі?

Принципове питання – гідне та цивілізоване вшанування інтелектуальної власності, авторських прав і самого автора. Це вимагають міжнародні зобов’язання України в контексті інтеграції в СОТ і ЄС. Автори наші – на жаль, це поки кріпаки доби феодального ладу, які працюють безкоштовно. Поки цієї ситуації не буде змінено, доти будемо більше бачити повну “ж…”, а не Європу. Ключ до нормального клімату в сфері книгодрукування – саме в цій площині. Письменник має сидіти вдома, писати і за це більш-менш годувати сім’ю, а не бігати на дві-три роботи, писати книги, які годуватимуть чужі родини, а не його власну.

– І як повинен працювати Мінкульт, Спілка тощо?

Треба забути про їхнє існування, ніби вони живуть на Марсі. Культура – сучасна, динамічна, жива культура – це сфера приватна. Мінкультури, я так метафорично думаю, повинне більше ремонтувати туалети в драмтеатрах, підтримувати нашу культуру у світі і не пхатися в творчі справи. А Спілка? Всі її приміщення вже давно пора віддати творчим дітям. Як писав Сухомлинський? – Серце віддаю дітям.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s