ГЛОБУС КАРЛА МАРКСА

Posted on Updated on

Одразу розкрию карти. Завдання цього есе – здійснити викрадання Маркса у лівих й показати наскільки його письмо (без комуністичного дискурсу) стало важливим для низки подальших інтелектуальних практик, а влучні спостереження за соціальними та економічними процесами – давно отримали статус законів.

1. Замість вступу

Зрештою, таке викрадання Маркса у марксистів уже давно зроблене до мене ідеологічно незаангажованими економістами, тож не залишається нічого іншого, як акцентувати цей процес. Коли поглянути на сучасну (ХХ-го і початку ХХІ-го сторіччя) політекономію та економічну теорію, то ідеї Маркса, розвинуті в різних інтелектуальних практиках, суттєво відмінні від тих їх трактувань, які здійснили його ідеологічні послідовники. Маркс, фактично, ніби продовжує існувати в двох паралельних світах, у двох відмінних дискурсах – ідеологічному та аналітичному. Попри те, що вони іноді перетинаються, опираючись на ті ж самі праці Маркса (передусім на «Капітал»), мета в них може бути різною.

Якщо для лівих така мета є, передусім, політичною, то я ж спробую окреслити іншу мету зацікавлення в Марксі – футурологічну, а також постколоніальну. Під таким кутом зору творчість Маркса (включно з журналістикою) сприймається як прогноз сучасної глобалізації, адже він чи не першим із авторів почав мислити про процеси буквально в «світовому масштабі» – масштабі глобусу. Щодо постколоніалізму, то, звісно ж, його ідеї соціальної нерівності отримали нове дихання за межами марксизму: творчість, скажімо, економіста Ернандо де Сото – блискуче тому підтвердження, не кажучи вже про низку культурологічних студій.

Оскільки глобальні процеси лише загострюють вияви нерівності, є сенс міркувати і про природу сучасного капіталізму, його трансформації і вплив на неблагополучні країни, про поступову та проблематичну модернізацію останніх і повільне формування в них оборонних структур політичної ідентичності. В такому прочитанні доцільно знову «мобілізувати» політекономію Маркса й модерного марксизму, відкинувши з неї «комуністичну» складову. По-перше, пролетаріат уже не є референцією соціального руху та соціальної дії, оскільки як клас, фактично, диференціювався та розмився в низці інших соціальних прошарків, особливо тих, які за влучним спостереженням Менкура Олсона, складають осердя сучасної економіки неформального сектора.

Простіше кажучи, це дешева, ситуативна, наймана робоча сила без особливої спеціалізації. В різних країнах соціальні прошарки можуть нараховувати від десяти до двадцяти соціальних «шафтів», які роблять неможливим застосування застарілих бінарних теорій про битви двох класів: пригноблювача й пригнобленого. Пролетаріат помер, а відтак померли і подібні теорії, оскільки порядок денний ХХІ сторіччя істотно інший, аніж на початку ХІХ сторіччя.

Цю тезу можна посилити міркуванням Сола Ландау, що в історії капіталізму ще ніколи не було такого періоду, коли б капіталізм мав більше можливостей і простору для маневру: всі загрозливі сили, яким він протистояв у минулому – робітничі рухи і повстання, масові соціалістичні партії і навіть соціалістичні країни, – нині перебувають у цілковитому безладі, якщо так чи так не є ефективно нейтралізованими. Тепер світовий капітал здатен іти за власною природою і власними схильностями без традиційних застережень (цит. за: [Джеймісон, 2008: с. 464]).

Ще один важливий момент (щодо прощання з ідеологією пролетаріату) стосується безпрецедентного скорочення розбіжностей між політичними ідеологіями, межа між якими стала вкрай проблематичною та дискретною.

На думку П’єра Бурдьє, у сфері економіки політичні розрізнення між соціал-демократами й лібералами, між націоналістами й лівими звелися до незначних суперечок. Праві приймають державу благополуччя й навіть розширюють її, а ліві стають байдужими до впровадження державного контролю над секторами економіки. Замість закликів до класової боротьби зайнялися розмовами про «третій шлях» між капіталізмом і соціалізмом, а тим часом низка лівоцентристських урядів у Європі скорочує бюджетні видатки [Bourdieu, 1999].

Утім, щодо пролетаріату та лівих загалом, варто згадати одну дотепну пересторогу: німецький одіозний правий філософ Карл Шмітт до кінця своїх днів реально побоювався, що нові й нові покоління «лівих» (у його термінології – комуністи), озброївшись принципами парламентської боротьби, представницької демократії та інструментами інституційного впливу на владу, все ж таки, можуть реалізувати загрозу у вигляді легальної світової революції для сучасної держави [Schmitt, 1978: ss. 321–339].

А щодо комунізму (державних диктатур), то зваживши на злочини проти людяності та відсутність покарання на кшталт того, яке справедливо поніс нацистський тоталітаризм після Другої світової війни, його засудження – це принципове питання для всієї західної політичної культури; і хто вважає себе до неї причетним – на сумніви навряд чи має право.

Отож, перевертання Маркса дозволить зосередитися на його футурологічних концептах (сучасній, інноваційно-глобалізаційній, стадії капіталізму) і змусить модерний марксизм «слугувати» інтересам перехідних і постколоніальних суспільств, особливо в питанні соціальної нерівності не лише між людьми, а й окремими спільнотами та державами. Вчення Маркса в такому контексті є основою для побудови постколоніальної політекономії та навіть постколоніальної оборонної соціальної ідеології (на кшталт концепту модерної обороноздатної демократії в часи нацизму), яка чітко аналізує нерівність між країнами й суспільствами, поділяючи їх на відмінні групи: «багаті» і «бідні», «гламурні» і «депресивні», «правові» і «хаотичні», які інколи співіснують поруч, не бачачи одне одного.

Звісно ж, природа соціальної нерівності нашого постмодерного часу істотно інша.

По-перше, вона вже настільки не «інфікована» політичними ідеологіями, що могли б вивести її на вулиці й площі, як у часи модерності, і що означували її як чітку соціальну структуру (нехай слово «клас» залишиться для тих, хто воліє його бачити) з відповідною внутрішньої логікою побудови, ієрархії та ідентичності загалом. Нерівність не організована і не мобілізована, а розмита, розпорошена, детериторизована: вона національна і ненаціональна водночас, вона соціальна і несоціальна водночас, вона політична і неполітична водночас, вона статична і дискретна водночас. Як це не дивно, вона існує і відсутня водночас. Цей парадокс виникає під впливом мінливого бачення світу чи, власне, установок на виявлення цих «нестабільностей». Попри те, що пересічні громадяни щодня зустрічаються з тими чи іншими формами нерівності, дискримінації й порушень своїх прав, політичні, адміністративні чи інші види регуляторних систем, зазвичай до таких «людських факторів» залишаються байдужими.

По-друге, нерівність як факт існування залежить не стільки від фізичного вияву, як від медійного повідомлення. Страждання існують, якщо їх показує ТБ. Уряд реагує на страждання, якщо є загроза їх медійного висвітлення. Підприємець учинив акт самоспалення через брутальну фіскальну політику – і ця телекартинка в очах соціуму автоматично вимагає від уряду теле-«пояснення». Все решта – все, що за медійними потоками (включно з підприємцем, який передумав себе показово спалювати, а вирішив терпіти наругу далі), – це невідомі процеси, такі ж, мабуть, як життя нічних лісів Амазонії чи океанічних глибин, де зойки жертв залишаються анонімними. Отже, нерівності не існує – якщо про це не йдеться у стрічці новин. Те, що відбувається за горизонтом нашого бачення, – стогони приречених – це модус невідомого, якого не існує, якщо воно не проявиться. Ось у чому полягає найбільший цинізм ситуації.

2. Утилізація локального

Бородате сонечко глобалізації. Апостол глобального капіталізму. Таким він уявляється сьогодні, на початку ХХІ століття. Без світової революції. Без Леніна. Без божевільних комуністичних експериментів на кшталт СРСР. Без планової економіки Китаю. Без «марксистської» чи «комуністичної» пропаганди. Винятково так: Маркс як футуролог. Ще в ХІХ столітті він дивився на глобус та, певно, усміхався, розуміючи, наскільки той «змаліє», або ж, якщо точніше, наскільки, на ньому «змаліє» все – держави, кордони, спільноти, ринки збуту і гроші, прибутки і праця, люди і їхні відчуження, інфраструктура і товари, національні потрясіння і революції. Він міг бачити чимало, зокрема як територія перестає бути лише пасивним носієм політичного суверенітету, геофізичними рамками повноважень; як вона стає динамічним й активним знаряддям побудови держави – особливого способу політичного взаємозв’язку між простором і суспільством [Розанвалон, 2006: с. 115].

Він бачив ці вражаючі зміни, зокрема утилізацію феодальної роздробленості та формування модерних національних держав-націй, і усміхався, бо знав, що і ці процеси – також учорашній день. Територія перестане бути пасивним носієм державного суверенітету, адміністративними та політичними рамками повноважень, натомість перетече в іншу територію, просочиться крізь держави й нації, економіки та політики. Територія розчиниться в іншій території, територія опиниться всюди і ніде. Зиґмунт Бауман, у контексті міркувань про майбутнє національної держави, скаже про це вже як про доконаний факт: технології, які ліквідовують простір і час, потребують небагато, щоб остаточно оголити простір, і саме вони роблять капітал дійсно глобальним; тож цілком ймовірно, що глобальне кочування фінансових ресурсів – таке ж нематеріальне, як і електричний зв’язок, яким ті користаються.

Маркс мислив і мріяв про справедливий глобус, позбавлений нерівності. З цієї точки зору, капіталізм можна перевершити тільки шляхом створення однорідного світового економічного простору. Таким чином, опорою – незалежно від того, зображають її у політичних чи в економічних термінах (світова держава виробників), – слугує побудова глобального та однорідного простору. Ця концепція може виявитися корисною для боротьби за зменшення нерівностей, але вона не вселяє довіри, якщо ставить собі за мету досягнення світової рівності [Розанвалон, 2006: с. 224].

Маркс розумів це, але бачив глобус, як логічну інтеграцію регіонів планети, як завершальну її стадію. Він знав, що майбутній капіталізм (а для нас – може, вже не такий і майбутній?) здатний розвалитися, як тільки-но в його механізмі почнуться серйозні збої. Тому перше питання: що ж буде після глобусу (в сенсі, якщо комуністичний проект не відбудеться)? Маркс, цілком можливо, не любив цього питання, бо альтернативою йому здатні постати локально впорядковані/невпорядковані простори на уламках великого глобусу. Як футуролог, він ненавидів локальне, ненавидів будь-які його прояви – чи то феодально недолугі квазідержави, якими, мов прищами, було рясно всипане тіло Європи початку ХІХ сторіччя, чи то «національні держави» (він про це думав, як про такі собі бізнес-проекти місцевих націоналістичних «буржуазій»). Словом, йому було тісно в цьому, він марив про масштаб і про його невпинне зростання.

Але що ж може бути після глобусу? Його уламки? В цивілізаційній перспективі так може виникнути цікава футурологія повернення до становища націоналізму ХІХ століття – локалістських і протекціоністських економічних політик на місцях. Націоналізм, чи то лістівський, чи марксистський, є, по суті, повстанням проти історичної неминучості, яку відстоював класичний марксизм.

Націоналізм також боронив культурне й мовне розмаїття як нормальну й бажану умову існування людства – на противагу Максові, який засуджував його як один з видів відчуження [Шпорлюк, 1998: с. 440]. Окрім того, доцільно згадати слушну репліку, що ми не знаємо, яка суспільна форма буде спадкоємцем капіталізму – адже ми не знаємо, чи матиме він спадкоємців взагалі [Гьосле, 2003: с. 124].

Не треба чекати повного краху теперішнього глобального капіталізму, щоб зрозуміти цілковиту реальність сценарію такого «повернення». Зрештою, він і так уже активно втілюється, загострюючи протиріччя між локальним і глобальним. Але футурологія капіталізму – це вже інша опера, а ми повернемося до глобусу і того, як він створювався.

3. Складання глобусу

Саме після запровадження терміна «глобалізація» світову економіку та ринок почали розглядати як цілісність. Намір створити світовий ринок, неодноразово підкреслював Маркс, – зумовлений самою природою капіталізму. Я б навіть вдався до наївно-історичних фантазувань, що схильність до глобального бачення світу крилася в соціальній та політичній природі людини. Наприклад, західне людство впродовж своєї історії пережило кілька витків такого складного й суперечливого процесу, який обережно можна назвати «передглобалізацією». Чимало визначень глобалізації сходяться на тому, що вона стала прискоренням і модернізацією торгівельних та інформаційних потоків, співінтеграцією різних реґіонів. Але такі трансформації, тільки з меншими можливостями, відбувалися завжди. Ключові слова: «прискорення», «модернізація», «співінтеграція» – це власне і є цивілізаційний проект усієї історії, яка і постала шляхом до сучасної, інноваційної глобалізації, тобто ці концепти можна застосовувати навіть до епохи винайдення колеса, що також по-своєму стало техногенним проривом.

Очевидно, варто погодитися з тими соціологами, які відстоюють модерне походження явища глобалізації, зокрема з початком становлення капіталізму. До промислових революцій «прискорення», «модернізація» і «співінтеграція» мали значно менші масштаби. Такі палеоглобальні трансформації мали різний географічний, історичний чи матеріально-економічний потенціал. Коли ми поглянемо на античні Грецію та Рим, на епоху переселення народів і формування первинно-етнічних варварських держав (наприклад, королівства вестготів), на Великі географіні відкриття, то подібні епохи також можна назвати «глобальними», лише з поправкою на умови та можливості глобальних процесів, які були під силу тогочасному людству.

В теоретика культурної еволюції Леслі Вайта є цікаве спостереження за процесами, що відбуваються в культурному плині: кожна риса культури чи «сузір’я» рис впливає сама й реагує на впливи інших, час від часу створюючи нові комбінації й перестановки. Новий синтез культурних елементів він пропонує називати «винаходом» – явищем, що виникає тоді, коли культурний процес володіє певними елементами в безпосередньому контакті з іншими [Уайт, 2004: с. 65]. Зустрічі раніше локальних культур породжують, по суті, нові поштовхи розвитку техніки та масштабніші інтеграції, ніж були раніше.

Цією думкою можна ілюструвати низку подальших епох, у яких відбувалися перші зустрічі з іншими континентами та виникали первинні системи інтеграції. Очевидно, що ця схема є дуже умовною, а чимало згаданих процесів могли розвиватися й паралельно або ж органічно перетікати в інші. Окрім того, на історичній арені з’являється особистий інтерес (у подальшому – чи не ключова ознака політичної культури Заходу), якого не влаштовує низка розставлених «табу» у пізнанні. Врешті-решт саме завдяки особистому інтересу (індивідуалізму) «зрушується» наука і технічний проґрес. Ще Декарт уважав, що головним ворогом розуму (поступу, винаходу, науки) є прив’язка до консервативного звичаю та його соціалізації. Ґелнер із цього приводу навіть зауважив, що Декарт цілком слушно сформулював поняття хибної думки через помилку цілих культур, а не окремих індивідів [Ґелнер, 2004: с. 16].

У цьому потужному прориві зацікавленого «я» є внутрішня відмова від символічного світу, оскільки він не вкладається в перспективу задоволення індивідуальних потреб. У результаті, Захід перейшов від однієї догматичної нормативності, за якої християнське милосердя і благородна щедрість були ідеальною нормою людських взаємин, до нормативності іншого порядку, за якої особистий інтерес стає дороговказом людської поведінки [Лаваль, 2010: с. 19, с. 26]. Власне, це той шлях, яким пішли всі «проґресисти» Заходу, наближаючи появу сучасного глобусу. Зрештою, не лише проґресисти. Маркс стверджував, що заслуга Лютера полягала в тому, що він визначив сутність релігії не на стороні об’єкта, а як внутрішню релігійність; заслуга Адама Сміта й Рікардо – в тому, що вони визначили сутність чи природу багатства не як об’єктивну природу, а як «суб’єктивну абстрактну і детериторизовану сутність, як виробничу діяльність загалом… відтак, поза сумнівом, капіталізм є «універсальнішим» будь-якого суспільства» [Делез, 2007: с. 425].

4. Маркс – апостол глобалізаційного синдрому

Якщо подивитися на журналістську складову творчості Маркса, то виникне цікавий ефект просторового бачення актуальних процесів на планеті. Прикметно, що жоден інший мислитель до Маркса не «опускався» так детально на дно емпіричного матеріалу. Філософ і журналіст в одній особі – це дуже крута політтехнологічна суміш, це справді – можливість приведення-в-дію складних філософем у доступній і мобільній, а головне – у «масовій» формі. Його статті, репортажі й огляди, присвячені міжнародній тематиці, заворожують своїм географічним гігантизмом, наполегливістю бачити процеси всієї планети – масштабно, на єдиній мапі. Війна в Азії. Громадянська війна у США. Революція в Китаї. Алжир. Кримська війна 1853–1856 років. Перська експедиція в Афганістан. Питання про Іонійські острови. Сирія. Торгівля рабами. Соціальні реформи у Прусії. Холера в Англії. Угорське повстання. Російська експедиція в Середню Азію. Ірландія. Далекий схід. Революційні події в Іспанії. Зовнішня політика Німеччини. Мексика. Міграція з Європи. Об’єднання Італії. Національно-визвольна боротьба в Індії. Емансипація жінок. Польське питання. Єврейське питання. Торгово-економічна криза в Англії. Війна у Бірмі. Туреччина. Нестача хліба в Європі. Знову кризи. Суцільні кризи. Проблеми капіталізму. Маркс любив крутити глобус.
Його глобус мав чимало незаповнених чи немаркованих місць. Маркс був дитям свого часу і заручником стадії свого «юного» капіталізму. Але він, звичайно, прагнув дефраґментувати те, що раніше існувало спорадично, роздроблено, автономно, ізольовано. Точніше, це мав у перспективі зробити розвинений капіталізм, що проникатиме в найвіддаленіші куточки планети й інтегруватиме їх до «цивілізованого світу» провідних країн.

5. Ідея кризи і динаміка капіталізму

Маркс, як і подальші його прибічники, мріяв про крах капіталізму. Але цей крах мав наступити лише після того, як капіталізм виконає свою історичну функцію – «глобалізує» всі країни та народи. Марксисти це бачили, передусім, як падіння кордонів національної держави, а радикальні комуністи, особливо ранні більшовики, марили про світову революцію як єдину та миттєву практику, що в різні кутки планети принесе соціальну рівність і, відповідно, соціальну й політичну уніфікацію. За іронією долі, Марксове вчення досить ефективно спрацювало як провісник глобальних соціальних та економічних співінтеграцій, а не лише як дороговказ для усунення соціальної нерівності. Фактично, Маркс першим відчув і передбачив географічне розширення динаміки модерного капіталізму, який після зміни індустріального суспільства постінформаційним та постіндустріальним періодом перетвориться на глобальний капіталізм, що легко подолає кордони національних держав. Спотворення політичних ідей марксизму одіозними російським та китайським експериментами усе більше посилюватимуть значення концептів Маркса-макроекономіста, а не ідеолога.

Саме Маркс-макроекономіст чітко усвідомлював ризики капіталізму, зокрема від його внутрішніх суперечностей. Кризи – це якраз те, що може розвалити капіталізм, або те, чого він не зможе витримати. Кризи – інфаркт для капіталізму. Вибух глобусу. Уламки. Абсолютне позбавлення речей їхньої вартості. Маркс це чітко розумів. Це також усвідомлювали його послідовники, однак не розуміли, яким чином це відбудеться, яким чином настане це ніщо, яке вони містично називали «метою комунізму». Але кризи щоразу стають іншими, масштабнішими, непрогнозованими. Модерні марксисти такого карколомного цивілізаційного «стрибка», що стався у другій половині ХХ століття, не застали. Закономірно, Маркс цим питанням не міг займатися, мабуть, відчуваючи туманну далекість перспективи краху капіталізму. Про це заговорили детальніше після Маркса, включно з анекдотично-напівбожевільними проґнозами щодо «побудови» світового комунізму, який замінить капіталізм як історичну стадію.

Але варто звернути увагу на землетруси, які переживає глобус, – соціально-економічні кризи. Для цього доведеться звернутися до «хвилеподібного» економічного підходу щодо історії капіталізму, сформульованого Миколою Кондратьєвим, який спершу був одним із основних аналітиків і заступником міністра постачання в уряді Керенського, а згодом – теоретиком Нової економічної політики (НЕП) та директором Інституту кон’юнктури за більшовиків. Прикметно, що секретарем уряду Керенського працював інший прибічник «циклічної» (хвилеподібної) моделі – соціолог Пітірим Сорокін, крізь яку він намагався відстежити культурну динаміку та соціальну мобільність. У головних своїх працях «Світове господарство і його кон’юнктура під час і після війни» (1922), «Великі цикли економічної кон’юнктури» (1925) та в їх допрацьованих варіантах Кондратьєв окреслив кілька вирішальних «довгих хвиль», що поетапно модернізували західні країни та суспільства, що власне й складають «перепади» в динаміці розвитку капіталізму.

Звісно ж, він не був піонером «хвилеподібного» підходу. Ще економісти ХІХ століття звернули увагу на дивний збіг між світовими політико-економічними «катастрофами» 1793 та 1847 років і замислилися, чи існує певна спільність у їхніх причин. Але базові начерки до «хвилеподібної» теорії, як зазначають історики економіки, вже здійснила класична марксистська думка – спорадично Маркс, Енґельс, Каутський. Цікава деталь: управлінський досвід Енґельса підштовхнув Маркса до розуміння економіки з позиції динаміки її внутрішніх циклів.

6. До теорії кризи

Марксисти, за функціями опису сучасності, – це теологи модерного капіталізму, рецепти та оцінки яких тепер, в умовах глобалізації, можна прочитувати з новою актуальністю. Шумпетер зауважував, що саме редакторські примітки Енґельса 1894 року до третього тому «Капіталу» стали прообразом теорії Кондратьєва. Фактично, Енґельс лише вказував на зміни в ритмах ділових циклів за попередні десятиліття й можливу причину цього явища – зміни світового ринку як результат розвитку систем транспорту й комунікації, зробивши висновок про те, що зміни у промисловому циклі можуть пояснювати підвищення тривалості як висхідних, так і низхідних коливань [Фримен, 2008: с. 101].

Енґельс, який зневажав політекономію як суто буржуазний дискурс, власне її й посилив, як провідну складову марксистського вчення. В «Начерку до критики політичної економії» (1844) він обзиває її «наукою збагачення», що виникла під впливом поширення торгівлі, адже капітал, який непорушно лежить у скрині, – мертвий, натомість в обороті він стрімко зростає. На цьому й базується, на його думку, меркантилістська система капіталізму [Энгельс, 1955: с. 544–571]. Це навряд чи система, а радше логіка руху й динаміки, така собі «лінійна» причина з похідними «циклічними» прагматиками формалізації смислів, програм, ідей, їх циркулювань у перманентно нестабільних станах, що виникають від безперервного руху.

У Росії, перед Кондратьєвим, прибічником цих ідей був Ізраїль Ґельфанд (Олександр Парвус), автор роботи «Світовий ринок і сільськогосподарська криза» (1898). Як енергійний публіцист із політико-філософським світоглядом (він був також доктором філософії), Парвус мав значний вплив на німецьку та російську соціал-демократію, передбачив Першу світову війну, співпрацював із німецькими спецслужбами як фінансист більшовицького перевороту [Шуб, 1969: с. 180–243]. Особливо популярною в середовищі європейської та російської соціал-демократії стала його теорія «перманентної революції», яку невдовзі підхопить Троцький. Навіть своєю поведінкою – серед марксистів, борців із нерівністю! – він демонстрував прихід людини економічної – прагматичної, комерційно-успішної, схильної до збагачення: «Я шукаю державу, де людина зможе дешево отримати вітчизну» (цит. за: [Шуб, 1967: с. 296]). На одному з інтернет-форумів лівий блогер дотепно зауважив, що Парвус – це перша людина, яка правильно прочитала «Капітал», а тому і стала мільйонером.

На думку Парвуса, у капіталістичній економіці циклічні кризи були слабшими в період «підйому», натомість тривалішими та глибшими – в період «спаду». Окрім того, він першим звернув увагу і на значну роль «інноваційного» чинника в підйомі економічної динаміки – розповсюдження електрики та відкриття нових ринків. Після Парвуса і Кондратьєва це розвиватимуть представники «інноваційного» крила теорії хвиль – Саймон Кузнєц, Ґергард Менш, Альфред Кляйнкнехт. Цікава деталь, що Троцький, після того, як розійшовся з Парвусом, украй агресивно поставився до теорії Кондратьєва, опонуючи їй.

Можливо, він бачив у ній відгомін ідей свого колишнього політичного соратника та інтелектуального учителя. Троцький навіть зізнався про свою залежність від Парвуса: «його старі праці (до 1903 року – А.Д.) наблизили мене до питань соціальної революції, остаточно перетворивши для мене завоювання влади пролетаріатом із астрономічної «кінцевої» мети в практичне завдання нашого часу» [Троцкий, 2001: с. 168].

Крім того, він також вступив у полеміку з Кондратьєвим щодо його визначення періодичності цих хвиль, наголошуючи, що періодичність малих циклів зумовлена внутрішньою динамікою капіталістичних сил, яка виявляється всюди й завжди, а також, що вони по-різному можуть «поводитися» в суспільствах із різним рівнем розвитку. Ця теза, як на свій час, і справді була досить оригінальною: «Долучення до капіталізму нових країн та материків, відкриття нових природних ресурсів і, як наслідок, виникнення великих фактів «надбудовного» порядку таких, як війни та революції, визначають характер і зміну підйомних, застійних і занепадних епох у капіталістичному розвитку» [Троцкий, 1923: с. 9].

На думку багатьох дослідників (Карла Дойча зокрема), саме ідеї Парвуса лягли в основу троцькізму – основного крила західного комуністичного руху ХХ століття.

7. Капіталізм і співінтеграції

Є дотепний анекдот про Німеччину часів Холодної війни: «Що взяла Німеччина від Маркса? Східна (НДР) – «Маніфест комуністичної партії», а Західна (ФРН) – «Капітал». У подальших роздумах про капіталізм і Маркса спробую також обрати не ідеологію, а капітал. Маркс важливий і актуальний тому, що одним із перших передбачив формування глобального ринку, який проникатиме через національні та інші кордони, немов радіація. Глобус набуде своєї «повноти». З цієї точки зору його ставлення до капіталізму було двозначним: він бачив його як джерело соціальної нерівності, і водночас як модернізацій рушій, що долає межі етнічних спільнот, континентів, держав чи коаліцій держав, а відтак створює систему виробництва та споживання планетарного масштабу.

У «Маніфесті комуністичної партії» (1848) Маркс та Енґельс зауважать, що потреба постійно розширювати та примножувати ринки збуту змусить буржуазію контактувати з усім світом, у всіх його куточках налагоджувати співпрацю та закріплюватися. Це дасть ефект модернізації: застарілі галузі національних економік та промисловості остаточно занепадуть і врешті відімруть, поступившись місцем інноваційній технізації, котра створить не лише нові галузі, а й нові потреби [Маркс, 1955: с. 419–459]. Процеси модернізації стануть водночас процесами співінтеґрації спільнот, реґіонів, земель, континентів із різним соціальним та економічним розвитком, словом, навіть дикі племена будуть втягнуті у «сучасність» та її поглиблену детериторизацію. Чим не начерк процесу глобалізації та «вирівнювання» соціального, політичного та культурного рельєфу на глобусі?

Це спостереження підхопить Шумпетер і зробить його вже «класичним»: «Нагромадження капіталу, супроводжуване якісними змінами в його структурі – це засіб, який, хоч і поліпшує на якийсь час становище окремого капіталіста, в кінцевому підсумку погіршує загальну ситуацію. Капітал під тиском зменшення норми прибутку (а вона, пригадаймо, зменшується і тому, що постійний капітал зростає відносно змінного, і тому, що, коли заробітна платня має тенденцію до підвищення, а робочий день скорочується, то норма додаткової вартості падає) шукає ринку збуту в країнах, де й досі є робоча сила, яку можна експлуатувати скільки завгодно, і де процес механізації не зайшов ще далеко. Таким чином, маємо експорт капіталу в нерозвинуті країни, який по суті є експортом капітального обладнання або товарів широкого вжитку для купівлі робочої сили чи придбання її в обмін на товари» [Шумпетер, 1995: с. 73–74].

Загрозу економічним свободам від таких процесів першими відчули ще модерні економісти-ліберали, зокрема у контексті жорсткого впровадження колоніалізму, в чому вбачали нову логіку розширення імперіалізму, а згодом і монополізму. Втім, цей процес не настільки є довготривалим, адже згортається із завершенням «модернізації» (а відтак – як похідна – зростанням політичної свідомості) в раніше відсталому реґіоні. В «Капіталі» Маркс зауважить, що власник робочої сили є смертний. Це означає, що він, задіявши людський, фінансовий чи інфраструктурний ресурс, може бути лише на «старті» процесів і ніколи не дізнається про їхню подальшу долю.

У міркуваннях про історичну роль і занепад Ост-Індської компанії Маркс відзначить: чим більше зростала залежність англійської промисловості від індійського ринку, тим більше англійські промисловці відчували необхідність створення нових виробничих сил в Індії, зокрема після того, як вони зруйнували її власну промисловість. Не можна безперервно наводнювати країну своїми промисловими виробами, не надаючи їй можливості в свою чергу збувати бодай якісь товари. Англійські промисловці помітили, що їхня торгівля скорочувалася, замість того, щоб зростати [Маркс, 1957: с. 158–159]. Схожий сюжет добре відображено у фільмі «Індокитай» («Indochine», 1992) режисера Режі Варньє, зокрема, як В’єтнам перестає бути сировинним придатком Франції і здобуває незалежність.

Треба зробити важливий відступ від теми, на що підштовхнули висновки Маркса про долю Ост-Індської компанії. Ленін глибоко помилявся, включно зі своєю працею «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1917) [Ленин, 1969: с. 299–426], наче саме модерний капіталізм досягнув вищої стадії, зокрема вступивши у фазу імперіалістичної колоніальної політики та монополізму.

По-перше, Ленін ототожнив форму державного правління з економічно-виробничими процесами, який, звісно ж, міг на них опиратися. Однак, саме жорстко централізована державна форма у вигляді імперії (принаймні у Європі) не витримала контролю за капіталістичним процесом. Для багатьох монархій нехтування питаннями економіки та фінансів (заради, скажімо, війни, мобілізації ресурсів та озброєння) призвело до революцій та краху імперіалізму.

По-друге, імперіалізм виявився жалюгідним «картковим будиночком», який розсипався під подувом вітру європейського «параду націй» та всієї епохи націоналізму. Ось чому не комунізм, а саме національний рух знищив імперіалізм (передусім Імперію Габсбурґів та Російську імперію). Схожу думку Маркс довів на прикладі Індії та Ост-Індської компанії. Націоналізм (його економічне осердя – середній клас) фактично і став двигуном модерного капіталізму, завдяки якому національні економіки зміцнилися протекціоністською ідеологією та стали вагомими гравцями за межами своїх держав.

По-третє, капіталізм, який пережив і імперіалізм, і індустріалізацію, і колоніалізм, нове дихання отримав в умовах інноваційної глобалізації та цифрової культури, коли його активний інституційний розвиток відбувається «над» міждержавними відносинами.

Варто зауважити, що постсучасний капіталізм також має свої «ост-індські компанії». Це можна проілюструвати на фінансовому прикладі – кредитування бідних країн багатими. Наведу спостереження Стіґліца: «Щоб побачити, що з цього випливає, припустімо, що фірма у невеликій країні, що розвивається, отримує короткотерміновий кредит 100 мільйонів доларів від американського банку, виплачуючи 18 %. Обачлива політика вимагає від країни додати 100 мільйонів до своїх резервів. Як правило, резерви тримаються в облігаціях Державної скарбниці США, за якими виплачуються сьогодні близько 4 %. Виходить, що країна одночасно бере кредит у США під 18 % і позичає Сполученим Штатам під 4 %. Країна в цілому більше не має інвестиційних ресурсів. Американські банки можуть добре заробити, а США в цілому отримає 14 мільйонів доларів на процентах. Проте дуже тяжко сказати, яким чином це сприяє швидкому економічному зростанню країни, що розвивається» [Стіґліц, 2003: с. 78].

Така країна, звісно ж, не розвивається, але зате її так званий політичний клас може процвітати «оптом» – включно з кількома поколіннями своїх нащадків.

8. Ексклюзивність криз

Про кризові цикли – окрема репліка. Микола Кондратьєв повторить і розвине тезу Маркса про «органічність» кризи щодо її контексту – економічного середовища, під впливом якого вона виникає. Криза є невід’ємною складовою капіталістичного способу виробництва. Ще один суттєвий момент, зауважений на прикладі економічного спаду 1854 року: криза ніби автоматично створює ефект «доміно». Банкрутство і скорочення торгівлі в 1854 році є початком природної реакції проти «зсудомленого процвітання» 1853 року. Маркс нарешті вживає слово «цикл»: «Економічний цикл знову досягає того пункту, коли перевиробництво і надмірна спекуляція замінюється кризою. В 1837 році американська криза розгорнулася за англійською кризою 1836 року. Але цього разу хід подій зворотній. Америка підхопила ініціативу банкрутства» [Маркс, 1958: с. 602].

Цикл і криза стають невід’ємними, як ніч і день. Саме тому погляди Кондратьєва особливо актуальними та модними серед макроекономістів стали під час так званих глобальних криз (Велика депресія 1929–1933 рр., міжнародна криза 1974–1975 рр., фінансова 2008–2009 рр.), коли намітилася така тенденція, згідно якої світова економіка раз-по-раз потерпає від «каскадів» фінансово-економічних «збоїв». Ще один важливий момент: після 1974–1975 рр. «циклічні депресії стали глибшими» [Фримен, 2008: с. 125], але інструментів адекватного реагування на них (оскільки кожна з них «ексклюзивна» та «неповторна») й досі не існує.

Одним із перших у Європі на ототожнення міжнародної кризи 70-х ХХ століття з «хвилями Кондратьєва» звернув увагу історик Фернан Бродель: «…коли від 1972–1974 рр. почалися всім відомі всесвітні труднощі, часто ставив собі запитання: чи не вступили ми в спадну гілку циклу Кондратьєва? Або ж у ще довший віковий спад? І в такому разі чи не є ілюзією з ілюзій ті засоби, що їх день у день використовують, аби покласти край цій кризі? Справді, всякий віковий зворотний рух є структурною кризою, яку можна розв’язати тільки структурними ломкою та перебудовою» [Бродель, 1998: с. 554]. Бродель також звернув увагу на циклічну теорію економічної динаміки, яка загалом перегукувалася з його підходом до вивчення «циклів» зростання населення Заходу: 1100–1350 роки, 1450–1650 роки та наймасштабніше, що почалося з 1750 року й триває донині. Між цими циклами біологічного зростання Бродель також відзначив періоди спадів, які, проте, з кожним витком поступово вирівнювалися. Респектабельні цикли Кондратьєва, які також вирізнялися витривалістю, бо кожному з них відповідають загалом добрих півстоліття – час діяльності двох поколінь, одного за доброї кон’юнктури, а другого – за поганої. Якщо скласти два ці рухи – вікову тенденцію й цикл Кондратьєва, то матимемо «музику» довготермінової кон’юнктури… вершина циклу Кондратьєва збігалася з вершиною вікової тенденції [Бродель, 1998: с. 66].

Усвідомлення структурності кожної кризи та суперечливих процесів у виробництві розвинених країн знову пожвавили інтерес до «циклічних» економічних теорій початку ХХ століття, за якими стояв передусім марксизм. Теорія «великих циклів» чи «довгих хвиль» (на честь цього економіста ще з часів Шумпетера їх прийнято називаюти хвилями Кондратьєва) містила ґрунтовний аналіз та інтерпретацію глобальних змін, що супроводжують економіку та навіть «матеріальну» цивілізацію модерного та післямодерного часу. Вона й досі є затребуваною, як, зрештою, і низка похідних чи схожих теорій.

Ще одна данина класичному марксизму та теорії Кондратьєва – економічна динаміка та її «коливання» повністю інтегрують у себе весь спектр соціальних процесів, які, зрештою, є органічними. Під час теперішніх фінансових та соціально-економічних криз, що прокочуються країнами світу, навряд чи існують громадяни, які не відчувають залежності свого матеріального становища та добробуту від економічної динаміки. Варто зауважити, що «хвилі Кондратьєва» мали неймовірний вплив не лише на економічну думку, а й на концепції істориків, соціологів, політологів та демографів.

9. Межі капіталізму

Економічна історія капіталізму від 80-х років XVIII віку до 20-х років XX віку, на думку Кондратьєва, пройшла 2,5 «великих цикли», які він виклав у хронологічній таблиці великих циклів економічної динаміки (1925): перший цикл: діапазон «1787–1792 – 1810–1817 рр.» («підвищувальна» хвиля) і з 1810–1817 по 1844–1851 рр. («понижувальна» хвиля); другий цикл: діапазон «1844–1851 – 1870–1875 рр.» («підвищувальна» хвиля) і з 1870–1875 до 1890–1896 рр. («понижувальна» хвиля); третій цикл: «1890–1896 – 1914–1920 рр.» («підвищувальна» хвиля). Кожен із цих циклів складається з «промислової революції», бурхливої модернізації, засвоєння її наслідків та похідних соціальних процесів.

Ось як подібну схему бачить Шумпетер: «Революції періодично змінюють існуючу структуру промисловості, запроваджуючи нові методи виробництва (механізовано фабрика, електрифікована фабрика, хімічний синтез тощо), нові товари (залізничний транспорт, автомобілі, побутові електроприлади), нові джерела постачання (вовна із Ла-Плати, бавовна з Америки, мідь із Катанги), нові торговельні маршрути та ринки збуту. Цей процес перемін створює мертву хвилю, задаючи тон підприємництву: на початковій стадії згадані новації спричинять пожвавлене споживання і «процвітання» (які, безсумнівно, перериваються негативними фазами коротших циклів, що накладаються на цю мертву хвилю), на заключній стадії, коли повсюдно відчуваються наслідки, ми маємо ліквідацію застарілих елементів промислової структури і «депресію». Таким чином, існують тривалі періоди зростання і падіння цін, процентних ставок, зайнятості… тобто явища, з яких складається механізм цього процесу періодичного відродження виробничого апарату» [Шумпетер, 1995: с. 93–94].
Кожен цикл відбувається в сукупності економічних, соціальних, культурних складових (чи того, що модерні марксисти називають соціально-психологічною надбудовою капіталістичної економіки). Згідно з Кондратьєвим, кожен цикл має свою «внутрішню логіку» (ендогенність динаміки). Економіка капіталізму обертається довкола кількох факторів рівноваги чи капітальних благ (професійні робітники, промислова інфраструктура, соціальний рівень та громадське життя), які в сукупності й визначають характер і рівень виробництва.
Порушення рівноваги призводить до накопичення нових капітальних благ. Оновлення «основних капітальних благ» залежить від науково-технічних інновацій чи модернізації загалом. Цикл та його «історія» безпосередньо залежать від матеріально-технічного стану інфраструктури. Такі форс-мажори, як революції, війни, потрясіння, міграція – це соціальні процеси, що насправді постають наслідками реорганізації економічної моделі. Оновлення «основних капітальних благ» для подолання тривалого спаду потребують накопичення та концентрації фінансових, економічних, сировинних і промислових ресурсів. Коли процес накопичення завершується, створюються умови для керованих кластерів інвестицій в інноваційний розвиток, що виводить економіку на новий виток. Цей момент у контексті теми активізації підприємництва за капіталізму розробляв Шумпетер, починаючи з роботи «Цикли ділової активності» (1930).

Кондратьєв прагнув показати об’єктивну динаміку розвитку капіталізму, його ринків, фінансів та виробництва [Кондратьев, 2002]. Зокрема й те, як глобус «глобалізувався» і пришвидшував своє обертання. Він вважав (і в цьому, загалом, унікальність його методу), що будь-який економічний план повинен базуватися «на основі передбачення об’єктивних тенденцій розвитку подій і можливого ефекту проведених заходів, що план є не тільки директивою, а й одночасно передбаченням, що план без будь-якого передбачення – ніщо» [Кондратьев, 1989: с. 101–102]. Передбачення – завжди запізніле і моторошне сучасне слово, про яке згадують після будь-якої техногенної катастрофи чи економічної кризи. Ці процеси набувають, якщо за дельозівською термінологією, дедалі глибшої «ризомності», зокрема з кожною новою кризою. Але цієї теми Кондратьєв належним чином розробити не встиг (через репресії). У певному сенсі саме так збувається одне з найбільших пророцтв Маркса. Він це показує на купівлі-продажу: кінець кожного окремого колообігу, в якому купівля здійснюється заради продажу, вже сам по собі створює початок нового колообігу. Простий товарний обіг – продаж заради купівлі – слугує засобом для досягнення мети, що знаходиться за межами обігу, – для присвоєння споживацької вартості, для задоволення потреб. Навпаки, оборот грошей у якості капіталу є самоціллю, оскільки зростання вартості здійснюється лише в межах цього постійно відновлюваного руху. Тому рух капіталу не знає кордонів [Маркс, 1960: с. 163].

Внутрішня логіка розвитку капіталізму певною мірою кореспондує з теорією систем. Те, що розглядається Марксом як матеріальна репродукція суспільства, на думку Габермаса, «має відношення до самореференційних систем у цілому; кожний використовуваний у системі елемент, мусить породжувати себе через дану систему і не може бути отриманим системою «в готовому для використання вигляді» з її середовища. Самовіднесеність операцій смислопереробляючої системи має, у першу чергу, практичне значення самопородження, але не теоретичне значення самоствердження у теперішньому» [Габермас, 2001: с. 362]. У плані стилістики це написано трохи дико, однак зрозуміло. Капіталізм – і не лише через розширення своїх ринків, а як самооновлювана техніко-економічна парадигма – постійно виходитиме за свої «попередні» межі, безперервно видозмінюватиме світ. Можливо, в цьому й криється містичність іронії про вічний пошук янголів «комунізму».

Стрімкий розвиток ринкової економіки в ХХ столітті дав підстави виокремити Четвертий «великий цикл» (Четверта хвиля Кондратьєва: Велика депресія та епоха нафти), «підвищувальна» фаза якого тривала у діапазоні 1948–1973 рр., а енергетична та валютна кризи знаменували перехід до «спадальної» хвилі, що загальмувала накопичення капіталу. На цей період – особливо після завершення Другої світової війни – припадає необхідність оновлення виробництва (передусім інфраструктури), потреба у кваліфікованих працівниках, модернізація програмного забезпечення, яке почало розвиватися зі «стрибком» електроніки, та формування інституту кризового менеджменту. «Понижувальна» фаза четвертого великого циклу тривала до середини 80-х років.

За четвертої «хвилі Кондратьєва» відновилася тенденція, що була характерна і для попереднього циклу, – промисловий гігантинізм (олігополія), яка, проте, була не настільки очевидна, як до періоду Великої депресії. Втім, бар’єри для входження у ринок стали настільки високими, що лише окремі сміливці зважувалися увійти до складу олігополії [Chandler, 1997: p. 76]. За дивною логікою, хвилеподібні «спади-піднесення» капіталістичної динаміки раз-по-раз створюють відчуття «цілковитого краху», «повного ніщо», «цивілізаційного фіналу», що несподівано настане після перенапруги капіталізму. Однак, цей страх перед невідомим завжди компенсується новими масштабами, новими горизонтами й новими можливостями, до яких людина ніколи не встигає бути готовою.

10. Занепад традиційної праці

Щодо кризи традиційної праці, то цей момент у ході модернізації фабричного виробництва спостерігав і Енґельс, заявляючи, що проґрес винаходів ніколи не зупиняється. Це ключ до розуміння суті капіталізму, який, зрештою, також постійно інноваційно оновлюється і ніколи не зупиняється. Енґельс передбачив «соціальну депресію», про яку говоритиме Кондратьєв: «за безкінечно високим у результаті нашої цивілізації розподілом праці, робітник може існувати лише в тому випадку, якщо він здатний знайти застосування своїх сил на конкретній визначеній машині для конкретної визначеної часткової роботи; що перехід від одного заняття до іншого, нового, майже завжди є абсолютно неможливим для дорослого робітника» [Энгельс, 1955: с. 231–517].

Простіше кажучи, робітники, чи наймана праця загалом, були чітко прив’язані до території виробництва, території культурної, історичної, ментальної специфіки населення. Ще одне, але вже сучасне спостереження. Як колективна фігура робочої сили, наймана праця характеризує з цієї причини робітничий стан як радикальне відчуження, тобто як заперечення того, що утворює окремість кожної людської істоти [Розанвалон, 2009: с. 81].

Ця теза виглядає слушною, якщо згадати, що впродовж лише останнього часу виникла понад сотня нових і раніше невідомих професій, які спершу змусили відчужитися попередні професії, а згодом зробили їх «ретро»-версійними. Бум і прискорення техніко-економічних інновацій, що припав на останню чверть ХХ століття і триває донині, міг би стати п’ятим «великим циклом», зокрема його «зростальною» хвилею. Однак економісти поки в цьому неодностайні: стрімкий розвиток Інтернет-простору, фактично, створює докорінну нову (відмінну від попередньої) соціально-економічну парадигму, яку навряд чи можливо аналізувати за допомогою модерних підходів.

11. Вівці проти людей

На завершення хочу згадати дотепний умовивід Маркса з другої частини «Злиденності філософії» (1847) про «вичавлювання» вівцями людей. Відомо, що завдяки розвитку англійської промисловості зросла вартість земельної власності в Шотландії. Ця промисловість відкрила для вовни нові ринки збуту. Щоб виробляти вовну у великих кількостях, треба перетворити посівні поля в пасовища. Щоб завершити це перетворення, треба було концентрувати власність. Щоб концентрувати власність, треба було знищити дрібні господарства спадкових орендарів, зігнати тисячі орендарів з їхньої рідної землі і поселити замість них декілька пастухів, які випасають мільйони овець. Таким чином, у Шотландії земельна власність призвела до витіснення людей вівцями [Маркс, 1955, с. 141].

«Вівці» – це метафора інструменту, який людина задіяла проти себе з кожною новою промисловою революцією чи витком модернізації загалом. Сучасні «вівці», які щоразу створюються під впливом інноваційних і техніко-економічних змін, вичавлюють уже навіть не людей, а інших «овець». Люди – лише пасивні спостерігачі за тим, як речі стикаються з речами, а процеси – з процесами. Таке враження, що на світанку цивілізації було запущено велетенський маховик, який навряд чи можливо зупинити і динаміка якого від цього лише зростає. Ось звідкіля береться внутрішня енергія глобусу. Що буде після того, як він зійде зі своєї осі? Навряд чи варто аж так вірити, ніби все відбувається за певним логічним порядком. Можна лише здогадуватися про кордони та горизонти, але вони вже зараз стають не тими, зокрема завдяки передбаченню Маркса.

Анатолій Дністровий

2012–2015

ДЖЕРЕЛА

Bourdieu P. Pour un mouvewent social europeén [Електронний ресурс] / P. Bourdieu // Le Monde Diplomatique. – Juin 1999. Режим доступу: http://bourdieu.over-blog.com/article-4086940.html
Chandler A. The United States: Engines of Economic Growth in the Capital Internsive and Knowledge Intensive Industries / In A.Chandler, F.Amatori, and T.Hikino (eds.) // Big Business and the Wealth of Nations. – Cambridge: Cambridge University Press, 1997. – Pp. 63–101.
Schmitt C. «Die legale Weltrevolution: Politischer Mehrwert als Prämie auf juristische Legalität und Superlegalität». Der Staat. – 1978. – Bd. 21. – Ss. 321–339.
Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV – XVIII ст. [у 3-х т.] / Фернан Бродель ; пер. з фр. Григорія Філіпчука. – К.: Основи, 1998. – Том 3. «Час світу». – 631 с.
Габермас Ю. Філософський дискурс модерну / Юрген Габермас ; пер. з нім. В.Купліна. – К.: Четверта хвиля, 2001. – 423 с.
Ґелнер Е. Розум і культура: історична роль раціональності та раціоналізму / Ернест Ґелнер ; пер. з англ. С. Савченко. – Харків: Акта, 2004. – 292 с.
Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі / Вітторіо Гьосле ; пер., післямова та приміт. А. Єрмоленко. – К. : Лібра, 2003. – 247 с.
Делез Ж. Анти-Эдип: Капитализм и шизофрения / Жиль Делез, Феликс Гваттари ; пер. с фр. – Екатеринбург: У-Фактория, 2007. – 672 с. – («Philosophy»).
Джеймісон Ф. Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капіталізму / Фредрик Джеймісон ; пер. з англ. П. Дениска. – К. : Курс, 2008. – 504 с.
Кондратьев Н. Большие циклы конъюнктуры и теория предвидения / Н. Д. Кондратьев. – М.: Экономика, 2002. – 767 с.
Кондратьев Н. Проблемы экономической динамики / Н. Д. Кондратьев. – М.: Экономика, 1989. – 523 с. — («Экономическое наследие»).
Лаваль К. Человек экономический. Эссе о происхождении неолиберализма / Кристиан Лаваль ; пер. с фр. С. Рындина. – М.: Новое литературное обозрение, 2010. – 432 с. – («Неприкосновенній запас»).
Ленин В. Полное собрание сочинений: [в 55 т.] / В. И. Ленин. – М. : Изд. полит. лит., 1969. – Том 27. – С. 299–426.
Маркс К. Сочинения: [ 50 т.] / Карл Маркс, Фридрих Энгельс. – М. : Политиздат, 1960. – Том 23. – 907 с.
Маркс К. Сочинения: [в 50 т.] / Карл Маркс, Фридрих Энгельс. – М. : Политиздат, 1955. – Том 4.– 615 c.
Маркс К. Сочинения: [в 50 т.] / Карл Маркс, Фридрих Энгельс. – М. : Политиздат, 1957. – Том 9. – 701 с.
Маркс К. Сочинения: [в 50 т.] / Карл Маркс, Фридрих Энгельс. – М. : Политиздат, 1958. – Том 10 – 771 с.
Розанвалон П. Демократична легітимність. Безсторонність, рефлексивність, наближеність / П’єр Розанвалон ; пер. з фр. Є. Марічева. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 286 с.
Розанвалон П. Утопічний капіталізм. Історія ідеї ринку / П’єр Розанвалон ; пер. з фр. Є. Марічева. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 246 с.
Стіґліц Дж. Глобалізація та її тягар / Джозеф Стіґліц ; пер. з англ. Андрія Іщенка. – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 253 с.
Троцкий Л. Моя жизнь. Опыт автобиографии / Лев Троцкий. – Москва: Вагриус, 2001. – 572 с.
Троцкий Л. О кривой капиталистического развития / Л. Д. Троцкий // Вестник социалистической академии. – 1923. – Кн. 4, апрель-июль. – С. 5–12.
Уайт Л. Избранное: Эволюция культуры / Лесли Уайт ; пер. с англ. – М.: РОССПЭН, 2004. – 780 с.
Фримен К. Як час спливає: Від епохи промислових революцій до інформаційної революції / Крис Фримен, Франсиско Лука ; пер. з англ. Руслана Ткачука. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 510 с.
Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста / Роман Шпорлюк ; пер. з анг. Георгія Касьянова. – К. : Основи, 1998. – 479 с.
Шуб Д. «Купец революции» (Парвус и германо-большевицкий заговор) [Електронний ресурс] / Д. Шуб // Новый журнал. – Книга 87. – Нью-Йорк, 1967. – с. 294–322. Режим доступу : http://www.vtoraya-literatura.com/pdf/shub_kupets_revoljutsii_1967_text.pdf
Шуб Д. Политические деятели России (1850-ых — 1920-ых гг.): сб. ст. / Д. Н. Шуб. – Нью-Йорк: Waldron Press (издание «Нового журнала»), 1969. – 400 с.
Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм і демократія / Й. Шумпетер ; пер. з англ. В. Ружицького та П. Таращука. – К. : Основи, 1995. – 528 с.
Энгельс Ф. Сочинения: [в 50 т.] / Карл Маркс, Фридрих Энгельс. – М. : Политиздат, 1955 – Том 1. – 698 с.
Энгельс Ф. Сочинения: [в 50 т.] / Карл Маркс, Фридрих Энгельс. – М. : Политиздат, 1955. – Том 2. – 651 с.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s