З АВСТРІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Posted on Updated on

Вибрані переклади поезій Ґеорґа Тракля, Йозефа Вайнґебера, Альберта Еренштайна та Інґеборґ Бахман

 

Щовечора моє серце
(з Ґеорґа Тракля)

В надвечір’ї чути крик кажанів.
Двійко коней танцює в лузі.
Шелестить багряний клен.
На шляху подорожнього раптом виростає корчма.
Дивний смак молодого вина і горіхів.
Як приємно й натхненно сп’янілим зникати у темному лісі!
Крізь чорне гілля пробивається подзвін скорботний.
На обличчя крапає роса.

 

 

Людство
(з Ґеорґа Тракля)

Над палаючою прірвою вишикуване людство,
Барабанний дріб, темні обличчя вояків,
Кроки крізь багряний туман; передзвін чорних кайданів;
Траурні сутінки у відчайдушному розумі:
Он Єви тінь, полювання й червінці.
Небесну пелену пронизує проміння, трапеза вечірня.
У хлібі й вині затаїлося мовчання,
Воно всіх кличе дванадцять разів.
Вночі кричать у сні під зеленню маслини;
Святий Тома у рани занурює руки.

 

 

Мертвим
(З Йозефа Вайнґебера)

Тихо падають зорі
золотими слізьми на нічний кипарис.

З ніжним, братнім теплом
місяць лагідно сів на могили
і на дикій троянді поволі кане у сон.

Хмурий вітер, усі позбиравши жалі,
у тремтливу траву
напустив обережно
запах давніх нарцизів.

Галасливий світанок на вигонах знов,
дрізд плачем його супроводжує.
Тільки квіти цвинтарних стежин
що співають про ніч,
і про спокій отих, хто в спасінні давно
і крізь тління чиє вони проросли.

Неминучість
(З Альберта Еренштайна)

Хто знає, чи не
життя є смертю,
дихання — ядухою,
а сонце — смерком?
Зі священних дубів
спадають плоди
до свиней у гноївку,
Із пахощами троянд
линуть
у жахливу коруговерть.
труп є зародок,
а зародок — зараза.

Лихо
(З Алльберта Еренштайна)

Я запряжений
у вугільну вагонетку власної скорботи!
Бридкий, ніби павук,
повзе по мені час.
Волосся моє випадає,
а голова сивіє, мов поле,
де останній трудиться жнець.
Німота мороком окутала мій кістяк.
У сновидінні вже помер я,
полова проросла крізь мій череп,
з чорнозему була моя голова.

Відкладений час
(з Інґеборґ Бахман)

Важкі приходять дні.
Відгомін відкладеного часу
витає над горизонтом.
Скоро ти мусиш зашнурувати черевики
й загнати собак до псарні,
коли нутрощі риби
охолонуть на вітрі.
Тьмяно світиться люпин.
Бачиш крізь туман,
як відгомін відкладеного часу
витає над горизонтом.

Там кане у пісок твоя кохана,
він болюче їй розвіює волосся,
він перебиває її,
наказує мовчати,
він переконується в її смертності
й прагне прощання
після кожних обіймів.

Не оглядайся довкола,
шнуруй черевики,
випусти собак,
кинь рибу в море.
Погаси люпин!

Важкі приходять дні.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s